Розділ 1.2

Впевнено взявшись за ручку, я різким рухом потягла двері на себе і з гордо піднятою головою увійшла на кухню.

— Привіт, Ліа! — обдарувавши мене теплою усмішкою, мама встала з-за столу і підійшла до мене, намагаючись обійняти. Ледь дозволивши до мене доторкнутися, я м’яко відсторонилася.

— Мамо, не минуло й трьох років, — я зміряла її невдоволеним поглядом і відвернулася до плити, щоб поставити чайник.

Ще одна річ, через яку я злилася на маму — моє ім’я. Я терпіти не могла це старомодне, нудне ім’я, як у бабці якоїсь — Лідія. Але ще більше мене дратувало, що мати кликала мене скорочено Ліа — куди красивіше за банальну Ліду. Навіщо, питається, тоді було називати мене Лідою, якщо їй подобалося звати мене Ліа? Навіть не Лія, що було б логічніше, а саме Ліа. Мама казала, що назвала мене на честь улюбленої бабусі, але скорочувати вона воліла саме так. У дитинстві для мене завжди було проблемою ці різні скорочення: я звикла, що мама кличе мене Ліа, але всі оточуючі вперто називали мене Лідою. Хіба що моя подруга Аліса звала мене так. Але більше ніхто. Я втомилася від цього і коли мама остаточно зникла, я змирилася з тим, що я Ліда.

— Ти сама мене прогнала, — за моєю спиною пролунало зітхання і тепла мамина долоня торкнулася мого плеча. — Я думала, що ти не хочеш мене більше бачити. Вибач, якщо я помилилася.

Мені хотілося скинути з себе її руку, але щось у маминому голосі мене насторожило — суміш суму зі втомою, і я спокійно дочекалася поки вона сама її прибере.

— Ну, ви тут спілкуйтеся, а я піду дивитися серіал, — узявши чашку з чаєм і великий шматок торта, бабуся поспіхом пішла до своєї кімнати. Вона воліла уникати спілкування з моєю матір’ю.

Залишившись з мамою наодинці, я відчула себе ніяково. Я відвикла від неї, мама мені була як чужа. Я подивилася на неї: вона зовсім не змінилася за ці три роки: те ж руде хвилясте волосся, що ледь досягало плечей, ті ж насичено-зелені очі з легким відтінком вічного смутку, та сама фігура, ті ж риси. Я намагалася знайти на її обличчі нові зморшки, але мати, здається, зовсім не постаріла. Тільки той самий смуток в очах видавав роки. Не знаю, що маму так засмучувало, вона ніколи не ділилася, а я не питала, але сум з нею був завжди, навіть коли вона усміхалася. Сум і якийсь прихований біль.

Ми були зовні з нею дуже схожі, я вже й забула навіть, що так сильно. Риси обличчя, фігура, тільки волосся у мене було довше, а очі — яскраво-блакитні, та ще губи трохи пухкіші. Найбільше мене радувала різниця в кольорі очей, бо зелені мені не подобалися. Щоправда, саме через ці мої очі баба Валя вважала, що мама мене нагуляла. У батька очі були сірі. А ще я, здається, стала трохи вищою за маму. Що теж дивно, тому що на спільних фото тато був всього на півголови вище мами. За ідеєю, я не повинна була стати такою високою.

Я зробила дві чашки чаю та нарізала торт. Вдало я купила його, як відчувала, що будуть гості. Поставивши цукорницю на стіл поруч із тортом, я спіймала себе на думці, що навіть не знаю, скільки ложок цукру мама кладе в чай. Прослідкувавши поглядом за її рухами, я виявила, що одну, як і я. Дивно, що я цього не пам’ятала, адже я завжди робила їй чай, коли вона приїжджала.

— Будь ласка, сядь, Ліа, у мене до тебе важлива розмова, — голос мами був тихий і дуже серйозний, але я не могла так просто поступитися.

— Не називай мене Ліа! — розлютилася я. — Мене звуть Ліда! Ти сама мене так назвала, якщо пам’ятаєш!

— Я назвала тебе зовсім іншим ім’ям, але мені довелося записати тебе як Лідію, бо це було єдине схоже ім’я на твоє справжнє.

— Що ти несеш? — швидко прокрутивши в голові можливі варіанти, я дійшла висновку, що немає жодних інших імен, схожих на Лідію.

— Сядь, Ліа, я тобі зараз все поясню. Тільки не кричи, я не хочу, щоб баба Валя почула нашу розмову.

Мамин голос тремтів, очі блищали, мені здалося, що ще мить і вона розплачеться, і я здалася. Напевно, розмова справді складна, раз вона так поводиться. Я просто сяду і послухаю, що вона скаже, а потім вирішу, що з цим робити. Я ж майбутній психолог, я повинна вміти слухати і розуміти людей.

— Я тебе слухаю, — я сіла навпроти матері і, підперши підборіддя долонями, почала чекати, що вона розповість.

Мама почала говорити не одразу. Вона нервово смикала смугастий в’язаний шарф, що недбало висів у неї на шиї, уникаючи дивитися мені в очі. Нарешті вона відірвалася від шарфа, зробила кілька ковтків чаю і подивилася на мене.

— Я не Катя Венчук. Моє справжнє ім’я Кетта Віралані, твоє — Ліадайн. Я родом з іншого світу, Муірн називається. У ньому є магія, — мама говорила тихо, але сказані нею слова прогуркотіли немов каміння, що котилося сходами. — Пам’ятаєш, як в дитинстві я тобі розповідала історії про магічні світи? Вони були правдиві. І книги на дивній мові, що ти читала — вони з мого світу. Вони на мові Муірну.

Я дивилася на маму як на божевільну. Що за нісенітниці вона верзе? Яка ще магія? Що за імена дивні? Звісно, я пам’ятала ті її казочки. Але ж вони були лише казочками!

Я хотіла відповісти уїдливо, але глянувши в очі матері, не побачила ні божевілля, ні веселості, тільки біль і тугу. Вона мала такий серйозний, а ще трохи винуватий вигляд, що я просто не могла її образити. Я вкотре нагадала собі, що вчуся на психолога і повинна вміти вислуховувати будь-які дива без осуду і глузувань. Я взяла себе в руки і спокійно сказала:

— Мамо, ти ж розумієш, наскільки це нереально звучить?

— Розумію, але я говорю правду.

— І чим ти можеш її довести? — вона ж не думає, що я повірю їй на слово?

— Тільки тим, що відкрию портал і проведу тебе в інший світ. Жодна інша магія на Землі не діє. Точніше, можна було взяти із собою зачарований камінь, але я чомусь не подумала.

— Ти серйозно? — схоже, мама не брехала, але я все одно не могла повірити її словам. Хто ж у здоровому глузді в таке повірить? Але мені дуже хотілося, щоб вона говорила правду. З самого раннього дитинства я мріяла про магію, зачитувалася чарівними історіями і уявляла, як керувати полум’ям, переміщатиму предмети в повітрі і лікуватиму дотиком руки. Чомусь саме ці здібності манили мене більше за інші.