Розділ 1.1

ЗЕМЛЯ

Ліадайн

Життя ніколи не було до мене прихильним. Мій батько помер, коли мені було шість, а мати згодом втекла, залишивши мене на бабу, і з’являлася лише зрідка. Баба Валя хоч і дбала про мене, але не виявляла особливої любові. Вона терпіти не могла мою матір, звинувачуючи її у смерті улюбленого синочка, мого батька, і до мене теж була дуже сувора. Я не раз чула, як баба скаржилася на кухні своїм подругам, що мати нагуляла мене на стороні, а дитину навісила на мого наївного і довірливого батька. В очі вона мені, звичайно, такого не говорила, але й не шепотілася.

Я давно змирилася з таким життям і мріяла лише про одне: якнайшвидше закінчити навчання, знайти роботу за спеціальністю та орендувати окрему квартиру. Життя з бабцею було схоже на в’язницю: додому не пізніше 23, інакше «ти повія, вся в матір, завагітнієш у свої 19, я замість тебе його виховувати не буду!», ніякого яскравого макіяжу та відвертих вбрань і особливо жодних ночівель у хлопців. Бабцю зовсім не хвилював той факт, що я вже повнолітня і навіть сама працюю, незважаючи на навчання. Вона вперто повторювала, що поки я живу з нею, то маю дотримуватися її правил, інакше вижене з дому.

Як же мені хотілося послати її до дідька з усіма її тарганами в голові, але я не могла. Мені ніде було жити і моєї зарплатні на оренду квартири і харчування не вистачило б. Мій хлопець жив із батьками, яким я зовсім не подобалася, вони вважали мене нікчемною та безперспективною, тому переїхати до нього я не могла. Разом із ним квартиру я орендувати теж не могла, бо Влад теж навчався і поки що зовсім не рвався. Гроші на розваги йому давали батьки. Тож мені не залишалося нічого іншого, окрім як терпіти поганий характер бабці та її диктаторські замашки, поки не закінчу навчання. Добре хоч навчалася на бюджетному, інакше б вона мені дорікала зайвими витратами. Втім, напевно, ми б і не потягнули платне навчання. Я заробляла мало, у баби Валі теж пенсія була невелика. Поки приїжджала мама і давала нам гроші, нам на все вистачало. Але три роки тому ми з мамою посварилися і вона з тих пір більше не приїздила. Можливо, в тому була й моя провина, але ж вона доросла людина, могла б зрозуміти, що я просто зірвалася. Але ні, вона просто зникла, залишивши мене з бабцею, яка тільки й шукала приводів, щоб мене насварити.

Найграндіозніший скандал баба Валя влаштувала, коли виявила у мене татуювання. Я давно про нього мріяла і довго відкладала гроші, зробивши собі чудовий подарунок на 18-річчя. Мені набили на правому плечі сузір’я Кассіопеї за моїм ескізом — я з дитинства любила зірки і малювати. Невелике, акуратне татуювання, але баба Валя репетувала на весь будинок і якими тільки словами мене не обзивала. Звичайно, їй довелося змиритися, але вона не припиняла бурчати з цього приводу.

Загалом, життя моє було складним, але я звикла. Я знала, що на мене чекає і вперто йшла цим шляхом, навіть не підозрюючи, що в одну мить моє життя може круто змінитися.

А сталося все у перший день зими.

Я поверталася додому з роботи в піднесеному настрої. Сьогодні випав перший сніг і мені, як у дитинстві, хотілося вірити в диво, хоч зовсім малесеньке. Тому дорогою додому я зайшла в крамницю і купила торт з чаєм — порадувати себе. І задобрити бабцю, щоб вона принаймні сьогодні не бурчала. Я відімкнула двері своїм ключем, обтрусила сніг і, роздягаючись, крикнула:

— Бабусю, я купила новий чай з чебрецем і тортик! Виходь!

Баба Валя якось надто жваво вибігла з кухні і, похмуро на мене подивившись, повідомила:

— Лідо, у нас гості.

Гарний настрій миттю зник. Фраза «у нас гості» в поєднанні з незадоволеним обличчям означало завжди одне: приїхала моя мати. В дитинстві я щоразу з нетерпінням чекала на її повернення, сподіваючись, що вона залишиться назавжди або забере мене з собою. Але дива не траплялося. Років з 13-14 я припинила її чекати і тільки злилася, коли вона приїжджала. Звичайно, частково в моєї неприязні до матері було винне постійне бурчання на її адресу баби Валі. Як тільки вона її не обзивала, яким брудом не поливала! Хочеш чи ні, а повіриш.

Також в мене були й особисті образи. Все ж я навчалася на психолога і такі речі чудово розуміла. Але одна річ розуміти, а інша відчувати. Я просто не хотіла зближуватись з матір’ю, тому що її все одно постійно не було поруч. Вона завжди виправдовувалась роботою, але я їй не вірила. І хоч я бачила, що вона мене любить і щоразу до мене тягнеться, але я наполегливо її відштовхувала.

Вона мене покинула і жодних виправдань їй не було. А які ж ми близькі були в дитинстві! Але це минуло. А біль і спогади залишились. Я злилася на маму за те, що її не було зі мною поруч, коли я її потребувала. І я не збиралася їй цього прощати. Я принципово тримала дистанцію, навіть якщо й хотіла часом її міцно обійняти.

Не кваплячись я стягнула черевики і поплелася у ванну мити руки. Тільки тоді я наважилася підійти до кухні, де на мене чекала мати. Її не було тут цілих три роки, так довго вона ще ніколи не пропадала. Ні дзвінка, ні листа — нічого. Хоча й раніше вона не телефонувала, виправдовуючись, що живе там, де поганий зв’язок. Але ж могла знайти спосіб! Могла приїхати! Якби хотіла. А всі ці три роки вона не хотіла.

Я навіть думала, що з мамою сталося щось погане. Останній рік з тривогою чекала, що мені повідомлять про її смерть. Як би я не сердилась на маму, але я боялася її втратити назавжди. Я водночас хотіла і не хотіла побачити її знову.

Вдих. Видих. Треба заспокоїти зрадницьке серцебиття і начепити на обличчя маску Снігової королеви. Я не сумувала. Я не чекала на тебе, мамо. Мені й без тебе добре жилося.

____________

Любі читачі!

Вітаю вас з першим днем весни і запрошую до моєї новинки — продовження пригод Кетти і тепер вже її дочки. Разом з Ліадайн будемо навчатися магії, розгадувати сімейні таємниці і, звісно, перевиховувати Кетту.