Розділ 30

МУІРН

Кетта

Я була б не я, якби відправилася на Землю відразу, надто вже добре я вміла тягнути з рішеннями, які лякали більше, ніж будь-яка темна магія. Ще добрих два місяці я вигадувала причини, щоб не йти, поки одного дня до мене не прийшов Дем — як завжди з лимонним пирогом і соммеріндським лимонно-грушевим пряним лікером. Він порізав пиріг на шматки, розлив лікер у невеличкі келихи і сів за мій стіл так, ніби був тут господарем.

— Де твоя дочка, Кетто? — суворо спитав він, коли я присіла напроти нього, відчуваючи, як напруга поволі стискає плечі. Мені не хотілося цієї розмови, але я так довго тягнула з візитом на Землю, що вона була неминучою. Дем був би не Демом, якби не прийшов вправляти мені мізки. 

Я схопила шматок лимонного пирога і вкусила добрячий шматок, щоб виграти хоч трохи часу перед відповіддю.

— Мені забрати пиріг, щоб ти почала говорити? — Дем подивився на мене таким поглядом, що я ледь не вдавилася пирогом.

Схоже, він не жартував, і ця думка лише посилила напруження між нами. Прожувавши пиріг, я зробила ковток лікера і спокійно, як тільки могла в цій ситуації, відповіла, намагаючись не видати власного хвилювання.

— На Землі.

— Я в курсі, — процідив крізь зуби Дем, стискаючи келих так, що той мало не тріснув.

— Тоді чого питаєш?

— І що вона досі там робить? — Дем мало не спопеляв мене поглядом, повним роздратування й прихованої тривоги. От небайдуже йому, коли я дочку заберу? Це ж моя дочка, не його, і все ж його реакція чіпляла більше, ніж хотілося визнавати.

— Живе. Чекає, поки я зберуся з думками. Деме, ти ж розумієш, це важко… — я спробувала знайти виправдання, плутаючись у власних словах, та Дем мене перебив.

— Я розумію, Кетто, тому й пропонував свою допомогу. Ти відмовилася. Якщо хочеш, то я…

— Ні, я сама, — ще не вистачало, щоб Дем як нянька зі мною ходив, контролюючи кожен мій крок!

— Тоді зрозумій і ти: скоро закінчується перший семестр. Я хоч і можу влаштувати твою дочку посеред семестра, але ти про неї подумай. Як вона без жодних знань про магію і без жодних магічних навичок буде наздоганяти програму першого семестру?

— Вона в мене розумничка, дуже любить читати й навчатися, — я говорила правду, не прикрашаючи й не перебільшуючи. З навчанням у Ліа ніколи не було проблем. З поведінкою були, але навчання давалося їй легко. — Вона швидко наздожене, я впевнена.

— Дивуюсь, в кого вона така розумничка, — уїдливо відзначив Дем, ледь помітно скрививши губи. — Точно не в матусю.

Терпіти такий тон я не збиралася, надто вже знайомо він різав по живому. В один ковток допивши лікер, я підвелася і вказала рукою на двері, відчуваючи, як злість піднімається швидше, ніж здоровий глузд намагається мене зупинити.

— Геть! Студентам своїм будеш лекції читати! І в такому тоні розмовляти — теж з ними. Я терпіти подібне не збираюсь! Це моє життя, моя дочка і тільки мені вирішувати, коли її забирати! Захочу — майже перед блокуванням порталів заберу!

Дем підвівся, кинув на мене сердитий погляд, у якому було більше болю, ніж злості.

— Пиріг з лікером теж забрати?

— Та забирай! Тільки припини мене вже повчати! Мені 41 рік, Деме! Якось сама розберуся зі своїм життям.

— Я ж бачу, як ти розбираєшся. Бачу, до чого довела своє життя, — помовчав, якось сумно дивлячись на мене, і вже тихіше додав: — І моє.

Дем попрямував до дверей, залишивши пиріг і лікер на столі. І такий він був сумний, з таким втомленим поглядом, що я не витримала, підійшла і торкнулася його руки.

— Вибач, Деме… — сказала тихо, бо слова давалися мені насилу, застрягаючи в горлі. — Не йди. Давай разом поїмо пиріг. Тільки не кажи мені, коли дочку забирати. Мені і без твоїх слів важко. Я все це щоночі собі кажу, коли не можу заснути. Та тільки страхи сильніші за здоровий глузд.

Дем подивився на мене — мовчки, без осуду, уважним, довгим поглядом, і повернувся за стіл. Налив собі лікеру, випив і тільки потім знову заговорив.

— Чого ти боїшся, Кетто? Скажи мені. Можливо, я допоможу тобі здолати ці страхи.

Я вагалася, відчуваючи, як усередині пече старий біль. Не хотілося відкривати Дему душу — не ті в нас зараз були стосунки, але й виговоритися хотілося. Я повернулась за стіл, зробила ковток лікеру, насолодившись його кислувато-солодким смаком з нотками прянощів, і тільки тоді зізналася.

— Я боюся, що дочка мене відштовхне, — сказала я, і слова виходили важко, ніби кожне доводилося витягати з грудей. — Боюся, що вона не захоче йти зі мною. Боюся, що скаже «ти погана мама, ти мені непотрібна, повертайся, звідки прийшла». І що мені тоді робити? Залишитись на Землі, щоб таємно за нею спостерігати, ніби я не маю права бути поруч відкрито? Залишити її там і жити своїм життям, удаючи, що все гаразд? Жоден з цих варіантів мене не влаштовує, бо в кожному з них я програю.

Дем задумався. Він мовчав добрих п’ять хвилин — не пив лікер, не їв пиріг, тільки дивився в стіл, ніби там щось цікаве було зображено, і цей його мовчазний спокій дивним чином не дратував, а заспокоював.

— Я думаю, вона тебе не відштовхне, Кей, — нарешті Дем підняв голову і подивився на мене — просто в очі, не відводячи погляду. В його словах відчувалась впевненість — та, якої мені так не вистачало всі ці роки. — Буде злитися на тебе, так, можливо, але врешті-решт погодиться піти.

— Чому ти так думаєш? — як би впевнено Дем не звучав, але я мала зрозуміти хід його думок.

— Ти ж сама говорила — дочка в тебе розумничка, — Дем ледь помітно усміхнувся — без лукавства, тепло і щиро. — А розумна людина не буде ображатися вічно. Певен, Ліадайн не вистачає матері, хай навіть і такої, як ти, — він не сказав «поганої», але це читалося між слів і різало не гірше за пряме зізнання. І хоч натяк був образливим, та цього разу я не образилася, бо знала — Дем мав рацію. Я і сама вважала себе поганою матір’ю. — До того ж, — а ось тут вже його усмішка стала ширшою, а в очах блиснули лукаві іскорки, — хто при здоровому глузді відмовиться побувати в магічному світі? Тим більше дівчина. Дівчата ж мріють про таке.