Розділ 29

МУІРН / ВЕЛЛАНІЯ

Кетта

Я постійно знаходила привід не їхати на Землю, відтягувала до останнього цей момент. З моменту тієї розмови з Демом минуло трохи більше місяця, а я досі не забрала дочку в Муірн. Так, я все ж вирішила, що Ліадайн треба вмовити поїхати зі мною. Хай там що між нами було, а я не зможу без неї. І не зможу без магії. Тому варіант тут був лише один — забрати Ліа. Тільки ось як їй про все розповісти — я не знала.

Я говорила собі, що зараз мені потрібно створити одне зілля. Над його формулою я билася вже три місяці, але ніяк не могла знайти ту, яка б мене задовольнила. Я розуміла, що тікала в роботу, але зробити з собою нічого не могла.

Зілля, яке я варила, мало стати сильнодіючим відновлювальним. Його мали використовувати після важких поранень, виснаження, тривалих хвороб, коли людина формально жива, але організм не справляється зі своїми функціями. Таке зілля мало б підштовхувати тіло до відновлення, змушувало б всі процеси працювати швидше й злагодженіше. Підіймало б на ноги тих, хто інакше лежав би ще тижнями. Бо, як відомо, не всі хвороби можна зцілити одною лише магією.

Я розклала чергові інгредієнти на столі, сподіваючись, що нарешті мені пощастить.

Подрібнене листя моргайру нічного — для зняття внутрішнього запалення.

Сухі стебла жароцвіту польового — він прискорював регенерацію тканин.

Насіння сільварії — рідкісна річ, відповідала за відновлення сил після крововтрати.

І порошок із кори східного ясеня — для стабілізації серцевого ритму.

Я працювала повільно, чітко, звично. Зважувала, записувала, звірялася з нотатками зі старого зошита. Я билася всі ці місяці над пропорціями та інгредієнтами. Трохи більше жароцвіту — і зілля виходило надто агресивним. Трохи менше сільварії — і ефект ставав слабким, розтягнутим у часі.

Коли вода в казанку почала рівно кипіти, я всипала моргайр, дала йому трохи проваритися, лише потім додала стебла жароцвіту. Колір відвару змінився з мутно-зеленого на теплий, бурштиновий. Це був правильний відтінок. Я відчула знайоме полегшення — маленьку, але важливу перемогу. Насіння сільварії я додавала в самому кінці, попередньо розтерши його в порошок. Запах став різкішим, насиченим, але не неприємним. Лише після цього — кора східного ясеня.

Я зняла казанок з плити й залишила зілля відстоюватися. Сіла за стіл і сперлася ліктями, дивлячись, як осад повільно опускається на дно. Я втекла в роботу. У записи, формули й зрозумілі властивості рослин. Тут усе було чесно: якщо щось не працює, значить, ти помилилася. Без образ. Без докорів. Без складних розмов.

Я подумала про Ліадайн. Про те, що час іде. Про те, що я можу створити десятки зіль, але не можу знайти слів для власної дочки. Я подивилася на зілля. Перевірила його. Знову не те. Я важко зітхнула й вилила зілля. І тільки тоді визнала те, чого не хотіла визнавати вже давно: я не боялася їхати до Ліадайн. Я боялася, що вона скаже, що їй і справді без мене краще. І не захоче їхати.

Після ще кількох невдалих спроб підряд, я зрозуміла, що місцеві рослини мені не допоможуть. Я ще кілька разів переглянула свої нотатки, звіряючи пропорції, властивості, можливі заміни, але щоразу приходила до того самого висновку: максимум, якого я могла досягти з муірнською сировиною — це хороший, але не чудовий результат. А мені потрібен був саме такий — сильний, швидкий, на межі можливостей. Тому я мала спробувати рослини з інших світів. І, звісно, втекла на кілька днів у Велланію. Це було найпростішим рішенням і водночас найзручнішим виправданням — для себе самої. В Зачарований ліс я не збиралася йти, бо пригод мені зовсім не хотілося. Я планувала придбати необхідні рослини в крамничках — все ж, я тепер заробляла достатньо, щоб не бігати щодня в ліс. Колись я вважала це мало не зрадою ремеслу, але з віком подібні принципи якось втратили гостроту. Час теж мав свою ціну. Хоч я й любила лісові прогулянки, але в Муірні вони були небезпечними зараз, а Зачарований ліс я не дуже любила. Не склалися в мене з ним стосунки, хоч Фірніет не раз мене водив його стежками і пояснював, як не заблукати.

Скупивши все необхідне, я вже планувала навідатися до Фірніета — я не бачила його з літа — коли побачила, що він йде мені назустріч. І не один, а в компанії двох молодих дівчат. Я навіть спершу не повірила очам, бо не очікувала зустріти його ось так, посеред вулиці, без домовленостей.

— Фірніете, яка зустріч! — я широко усміхнулася і простягла йому руку. Кивнувши у бік дівчат, я поцікавилася: — А це твої студентки?

— Так. Феліція та Майренн. Феліція — моя асистентка, — представив він мені студенток і поспішив назвати мене саму: — Це Кетта Віралані, вона з Муірну.

Одна з дівчат, Феліція, з довгим рудим волоссям, як у моєї дочки, здивовано підняла брови. Цікаво, що саме її здивувало? Що я з Муірну? Але ж Велланія й Муірн — дружні світі, зазвичай, гостям з іншого ніхто не дивується.

— Ми збиралися посидіти у кафе. Приєднаєшся до нас, Кетто? — запропонував Фірніет.

Я з радістю погодилася, бо встигла вже зголодніти, та й поговорити з Фірніетом хотіла. У кафе було небагатолюдно, але ми все одно вибрали найвідокремленіший столик, подалі від інших. Замовивши їжу та напої, ми з Фірніетом трохи обговорили останні новини Велланії та Муірну. Він розповідав про академію, я — про нестабільну ситуацію вдома, не вдаючись у деталі. Тільки коли їжу принесли і нас більше ніхто не турбував, Фірніет, понизивши голос, несподівано повідомив:

— Кетто, ти не повіриш із якого світу прибула Феліція.

— З якого? — я з цікавістю схилила голову на бік.

— Спробуй вгадати, — Фірніет хитро підморгнув.

— Невже із Землі? — припустила я. Ця думка виникла раптово, майже інтуїтивно.

— Саме! — на обличчі Фірніета з’явилася радісна усмішка.

— Це ж треба! — я була вражена. Ніколи раніше я не зустрічала людей, що переміщалися з немагічних світів у магічні. Я повернулася до Феліції і спитала: — А давно ти звідти прибула, Феліціє?