Розділ 28.1

МУІРН

Кетта

Ще один рік минув повільно, у вічних тривогах і сумнівах. І ось трапилось те, чого я найбільше боялась. Імператор Муірну оголосив офіційно: найближчим часом доступ до порталів у немагічні світи буде заблокований. Через темних магів. Щоб вони не пролізли туди, куди їм не слід, бо в немагічних світах їхня поява могла б стати катастрофою.

Новина вдарила не гучним громом, а тихим, але нищівним тиском усередині. Я довго сиділа того вечора в домі, дивлячись у вікно, але нічого не бачачи. Сумніви мучили мене так, як ніколи.

Забрати Ліадайн у Муірн? У світ, який руйнували темні маги? Але якщо не забрати — я можу втратити її не на рік і не на два. На десятиліття. А може, й назавжди.

І ось тут усі мої «я їй не потрібна», «я не маю права», «хай живе своїм життям» розсипалися, як сухе листя під ногами. Бо я не хотіла втратити можливість бачити її. Не хотіла. І крапка.

В один із днів я поверталася від Аони — віддала їй чергову партію зілля. Я втомилася, але ноги самі привели мене не додому, а в невеличке кафе неподалік. Я зайшла туди майже машинально. Замовила каву й лимонне тістечко — я завжди їх брала, хоч вони й нагадували мені про Дема — і сіла за столик біля вікна. За склом проходили люди — усі зі своїми справами, ніби світ не тріщав по швах. Кава парувала, лимонне тістечко пахло так, що на мить здалося: життя може бути легким, якщо не думати. Але я думала. Я дивилася на жовтуватий крем, на тонкий шар глазурі й ловила себе на дивній думці: а що, коли це мій останній шанс бути матір’ю не тільки в спогадах?

Я боялася, що Муірн зробить боляче Ліадайн, боялася за її життя. Але ще більше я боялася не бачити, як вона росте, змінюється, живе. Я боялася перетворитися для неї на привид з минулого, на жінку з розмитих спогадів і старих фотографій.

Я відламала виделкою маленький шматок тістечка й довго дивилася на нього, перш ніж покласти до рота. Солодко. З кислинкою. Дивно живе поєднання — як і мої думки. У голові не було рішень. Тільки страхи і сумніви. І вперта, нестерпна потреба не втратити доньку остаточно.

— Кетто… — до болю знайомий голос вирвав мене з роздумів.

Я підняла голову. Дем. Він стояв переді мною з чашкою кави в руці і дивився таким поглядом, що я не змогла його прогнати.

— Що? — втомлено пробурчала, наколовши виделкою шматочок тістечка. Лимонне, але не таке, як в Дема. Жодне кафе не готувало таку лимонну випічку, як Дем. Я вже стільки їх обійшла в спробі знайти хоч щось схоже, але марно.

— Можна сісти? — спитав просто, ніби не було між нами тих років тиші.

Я мовчки кивнула і продовжила їсти тістечко, уникаючи дивитись на Дема. Такий близький зараз і такий чужий.

— Твої смаки так і не змінились, — сказав він через хвилину мовчання — незручного, важкого.

— Що ти хочеш, Деме? — я відірвалася від тістечка і подивилась Дему в очі. Блакитні. Колись такі рідні. Кохані. А тепер — чужі… І це боляче різало по серцю. Я відвернулась.

— Поговорити, — відповів він. — Ти знаєш, що Імператор планує заблокувати портали?

Звісно! Про що він ще міг говорити? Знову те саме: дочку треба забрати сюди. Але чомусь зараз мені хотілось його послухати. Дем завжди був розсудливим.

— Знаю, — я відсунула недоїдене тістечко вбік, запила кавою і нарешті відчула себе готовою до розмови з Демом. — Тільки от не знаю, коли їх точно блокувати будуть. Ти знаєш щось? Може, твоїй бабусі повідомляли? В неї ж зв’язки в міністерстві освіти і серед бойових магів.

— Знаю, — Дем говорив спокійно. Аж надто. І це означало лише одне: він вдає спокій. Бо йому, схоже, досі надто боляче бути поруч зі мною. Трясця! Що ж я наробила? Я думала, що Дем почне дихати вільно, знайде своє щастя, коли я не буду псувати йому життя. Але, схоже, він так і не знайшов його. — Імператор планує заблокувати портали після Нового року, десь в середині місяця Наї [1]. Хоче дати можливість людям вирішити всі свої питання.

— А портали з інших світів? З Велланії, наприклад? — я давно вже про це думала. З Велланії теж можна було переміщуватись на Землю, хоч там портал і був складнішим.

— Ведуться розмови про те, щоб вмовити імператорів інших світів, з якими ми маємо зв’язок, теж заблокувати портали в немагічні світи. Імператор не хоче, щоб наші темні маги нашкодили беззахисним людям. Якщо ті не погодяться, то він може взагалі відрізати нас від всіх світів, повністю. Це невигідно в плані торгівлі, але наразі безпека важливіша за прибуток. Тож, Кетто…

Дем зробив паузу, даючи мені можливість все усвідомити. Він не тиснув, просто чекав, ніби боявся, що зайвим словом зруйнує ту крихку рівновагу між нами, що вже встигла з’явитись.

— Я знаю, — я підсунула назад тарілку з тістечком, відламала виделкою ще шматочок і відправила в рот. Я тягла час. — Мені потрібно зробити вибір, де жити: тут чи на Землі. І зробити його в найближчі чотири місяці. Але як?! — я подивилася в його очі, сподіваючись знайти в них відповідь. — Як я можу покинути власну дочку, можливо, назавжди? І як я можу покинути всіх інших близьких мені людей і магію? А привезти Ліа сюди?.. Як, коли тут небезпечно як ніколи?!

— Я не знаю, Кей, але тобі треба вибрати. І якщо ти вибереш привезти Ліадайн в Муірн, я зроблю все, щоб її захистити. Обіцяю.

Це його «Кей» остаточно зламало мене. Змусило нагадати про те, якими щасливими ми колись були. Як мріяли, кохали, планували майбутнє… І зараз, дивлячись в його блакитні очі, я розуміла: я не зможу жити в світі, де його немає. В світі, де я не зможу випадково зустрітися з ним в кафе, в крамниці, просто на вулиці. А ще я думала про інші блакитні очі — ті, в яких теж залишила біль й образу, ті, які не могла підвести. Очі моєї дочки.

— Я не хочу жити на Землі, — я не втрималася і тихо схлипнула, сльози покотилися по щоках і впали на залишки тістечка, та мені було байдуже на нього. — І залишити доньку не можу. Але дуже боюся привезти її сюди.