Розділ 27.1

МУІРН

Кетта

Зі сварки з Ліадайн минуло два роки. І як не дивно, але світ не зруйнувався. Сонце не згасло. Муірн не зник. А от я — ніби трохи зникла з власного життя. Я жодного разу з того часу не поїхала до Ліадайн. Жодного. Не тому, що не хотіла. А тому, що боялася зробити гірше. Бо в моїй голові вже міцно вкорінилася думка: така непутяща мати, як я, дочці не потрібна. Краще хай мене не буде, ніж я знову з’явлюсь і все зіпсую своїм існуванням. Це було дуже зручною формою самокатування. Без крові, без криків, але з постійним присмаком гіркоти в роті.

Я знала, що вона росте. Знала, що їй вже вісімнадцять. Знала, що Валентина В’ячеславівна, швидше за все, і далі бурчить, але Ліа не зважає на її буркотіння. Але знати — не означає бути поруч. І так, мені було важко. Але, якщо чесно, зараз було трохи не до особистих драм.

Муірн активно воював з темними магами. То були вже не ті дрібні сутички, до яких ми звикли роками. Це була справжня, затяжна, виснажлива війна. З нападіннями, втратами, знищеннями цілих поселень й постійною напругою, що сиділа під шкірою. Темні маги більше не ховалися по кутках. Вони захоплювали території, встановлювали магічні бар’єри і почувалися надто впевнено.

І на цьому фоні почали ходити чутки, що Імператор серйозно розглядає варіант із закриттям доступу до особистих порталів в немагічні світи. Повністю. Без винятків.

Спочатку я не надала цьому значення. Ну, чутки і що тепер? Вірити кожній? Потім я серйозно задумалася. Бо навіть якщо це поки лише розмови — вони тривожили. Дуже. Якщо портали закриють, я більше не зможу потрапити на Землю. Взагалі. Ні «колись потім», ні «коли наважусь», ні «коли все владнається». І от тоді я вперше за ці два роки відчула не просто провину, не просто сум, а справжній страх. Такий, який холодними пальцями торкається серця і каже: «Ти можеш назавжди втратити шанс побачити дочку».

В цьому відчувалася певна іронія. Я сама добровільно не їздила до дочки два роки, а тепер боюся, що в мене можуть забрати цю можливість. Логіка залізна. Як і моя впертість.

Тепер я часто ловила себе на тривожних думках. А якщо портали закриють завтра? А якщо я так і залишуся для Ліадайн просто голосом з минулого? Або ще гірше — тінню, про яку згадують неохоче? Але навіть із цими думками я все одно не пакувала речі. Не відкривала портал. Не йшла до неї. Бо страх втратити назавжди — це одне. А страх побачити в очах власної дитини байдужість або, ще гірше, холод — зовсім інше. І другий страх чомусь виявився сильнішим.

Я також більше не ходила на пошуки Ніди. Не тому, що перестала хотіти її знайти, а тому, що перестала вважати це розумним. Темні маги за ці роки стали значно небезпечнішими: їх ставало більше, вони діяли зухваліше, захоплювали міста, руйнували магічні бар’єри, перетворювали світлих магів на темних. І йти самій або навіть із Нейдом у такі місця — означало грати зі смертю.

Але зілля нікуди не зникли з мого життя. А зілля — це трави. Тож збирати їх доводилося регулярно. І тепер я робила це не одна. Нейд ходив зі мною завжди. Бурчав, скрипів зубами, але ходив. Бо, як він сам якось сказав, «ти мені як ще одна старша сестра, а сестер не кидають у лісах на поживу злу».

— Я досі не розумію, як ти взагалі можеш отримувати від цього задоволення, — пробурчав він, нахилившись до кущів із сріблясто-зеленим листям. — Це ж не бій, не полювання. Це якесь городництво.

— Це не городництво, — я обережно зрізала тонке стебло з блакитними прожилками. — Це мистецтво. Ось, дивись, Нейде, перед тобою талірієва лоза. Якщо її зірвати неправильно, вона втратить половину властивостей.

— О, пробач, — пирхнув він. — Не городництво, а висока магічна агрономія.

Я лише знизала плечима. Нейд ще за часів навчання в академії ставився до зіллєваріння несерйозно.  

— Ти краще дивися під ноги. Тут росте жовта корінниця. Вона любить ховатися в тіні.

— Я ж бойовий маг, а не травник, — Нейд озирнувся, але все ж послухався, ступаючи обережніше. — І взагалі, скажи чесно, ти мене з собою береш для охорони чи щоб не було нудно?

— І те, й інше, — відповіла я, не вагаючись. — Але охорона в пріоритеті.

Ми блукали в гущавині, де можна було знайти найкращі екземпляри. Тут добре росли рідкісні рослини, які в інших місцях або вироджувалися, або зовсім зникали через постійний вплив темних магів. Рослини, на жаль, вони теж нищили.

Я присіла біля низької рослини з темно-фіолетовими пелюстками і торкнулася її ніжних квіточок.

— О, зоряна квітка, — сказала я з легкою радістю. — Давно її не бачила.

— І що вона робить? — Нейд недовірливо примружився.

— Підсилює регенерацію і знімає магічну втому. Тобі б знадобилося.

— Тобто я зараз зірву її, ти звариш зілля, і я буду швидко зцілюватись як Дем? — він скептично зиркнув на мене. А мені захотілося стукнути Нейда кошиком за те, що він вкотре згадав прпо Дема.

— Ні. Але тобі буде трохи легше відновлюватись.

Він хмикнув, але допоміг обережно зрізати квіти на рослині.

— Добре, давай уже закінчувати, — сказав Нейд, обтрушуючи руки від пилку. — Мені тут не подобається. Занадто тихо.

Я теж це відчувала. Ліс мовчав не так, як зазвичай. Без шелесту, без руху, ніби завмер.

— Ще одна галявина, — сказала я. — Там росте синя медуниця. І можемо повертатися.

— Ти кожного разу так кажеш, — пробурмотів він, але пішов за мною.

Остання галявина відкрилася різко, немов хтось відсунув завісу. І замість спокійного килима з моху, квітів і трав я побачила бій. П’ятеро темних магів оточили двох: чоловіка і дівчину. Вони стояли спиною до спини, виснажені, але ще трималися. Повітря тремтіло від темної магії, магічні спалахи різали простір, залишаючи після себе чорні, мов обвуглені, сліди на деревах. Я інстинктивно зупинилася. Нейд різко видихнув і грубо вилаявся під ніс. Темні маги поки що не помітили нас. Вони були зосереджені на своїй здобичі.