Розділ 26.2

Після того, як Аона мене підлікувала, я вирішила: досить з мене темних магів. Хоч ненадовго, але досить. Я сказала Нейду, що беру паузу і їду на Землю. Не «тікаю», ні, звісно ж, це зовсім інше слово. Просто відсиджусь трохи, побуду осторонь від темних магів. Дам собі собі трохи перепочинку. Тим більше, за три дні — День народження Ліадайн. Шістнадцять. Цифра, від якої серце стискалося так, ніби це не просто вік, а вирок моєму материнству: «час спливає, а ти все ще не поруч».

Я бродила крамницями Муірну і намагалася вибрати подарунки, які бодай трохи влучать у її нинішній світ. Не в той, де вона була малою і раділа лялькам, і не в той, де я хотіла б її бачити, а в реальний — з підлітковими драмами і поглядом «мамо, не лізь». Взагалі, вибирати подарунок для підлітка — це як прибирати складну рунічну пастку: крок вліво — образилась, крок вправо — «ти мене не розумієш».

У підсумку я зупинилася на речах, які просто казали: «я знаю, що ти — це ти». Цікаві книжки, бо вона досі любить читати. Фіолетову кофту, бо вона любить цей колір. І маленький кулон — не магічний, звичайний, срібний, з простим фіолетовим камінцем. Без зачарувань. Просто щоб був на згадку про мене.

Коли все було куплено, я довго стояла перед порталом. То був той момент, коли ти ще тут, але вже думками там. Де немає темних магів, де немає Ніди з її темною посмішкою і Аони з її бурчанням. Де є лише я і моя донька — і наша складна, крива, але все ж наша спроба бути родиною. Я глибоко вдихнула, торкнулася порталу — і зробила крок. Назустріч Землі. Назустріч моїй Ліадайн.

Я приїхала на три дні раніше від Дня народження дочки і це не сховалось від уваги. Ліадайн застигла в коридорі, здивовано мене розглядаючи.

— Ти… вже? — нарешті видихнула вона.

Я всміхнулась, але всередині щось боляче кольнуло. Вже. Ніби я — подія за розкладом, а не жива людина. Валентина В’ячеславівна з’явилась у дверях кухні майже миттєво, як завжди, коли в домі траплялось щось неочікуване.

— О, явилася, — сухо сказала вона. — Свято, мабуть, перенесли, а мені забули сказати.

Я зробила вигляд, що не почула. Навіть не глянула в її бік. Не сьогодні. Не для цього я прийшла. Я кивнула Ліадайн у бік її кімнати, і вона мовчки пішла попереду. Зачинивши двері, я ніби відрізала нас від усього світу: від темних магів, порталів, від буркотливої Валентини В’ячеславівни і навіть від власної тривоги. Ми сіли на ліжко. Я — обережно, ніби боялась зламати цю крихку рівновагу між нами.

— Як ти? — спитала я.

— Нормально, — коротко відповіла вона.

— А школа?

— Теж.

— Друзі?

— З ними теж все в нормі.

Класика. Короткі слова, нуль емоцій. Я вже відкрила рот, щоб сказати щось ще, але Ліадайн раптом встала.

— Хочеш чаю? — кинула через плече. — Я заварю.

Я здивовано кліпнула.

— А какао?..

— Не хочу. Краще чай.

І поки я переварювала це, вона вже пішла на кухню. За кілька хвилин вона повернулась, тримаючи в руках тацю з чашками і тарілкою. Аромат розлився по кімнаті майже одразу — теплий, солодкуватий, із чимось луговим, домашнім, несподівано затишним. Дочка поставила переді мною чашку і підсунула тарілку з печивом.

— Ось.

Я взяла одне, розламала навпіл. Воно було ще трохи тепле.

— Ти… це сама спекла? Чи баба Валя?

— Сама, — усмішка торкнулася її обличчя.

Я підняла на неї погляд, не приховуючи здивування. Ні, вона й раніше була самостійною — готувала чай і бутерброди собі ще зовсім малою, але щоб пекти печиво… Цим вона точно не в мене пішла.

— А я ось не люблю готувати.

— А мені подобається, — Ліадайн знизала плечима. — Баба Валя готує, щоб просто поїсти. Але вона не забороняє мені готувати самій. То я й печу всяке. Іноді.

Я хмикнула.

— Ну, враховуючи, що в мене постійно все підгорає, у тебе явно є шанс перевершити мене.

Вона ледь помітно всміхнулась. Я відчувала це маленькою перемогою у спілкуванні.

— А ти лимонну випічку вмієш готувати? — я оживилася. Може, хоч донька мене нагодує тим, що я так люблю.

— Ні, — відповіла вона. — Я не пробувала нічого робити з лимоном. А що?

— Мені подобається смак лимону.

Вона помовчала секунду, а потім сказала тихо, без докору, але боляче точно:

— Я вже й забула. Бо ти рідко приїжджаєш.

І все. Без криків, без звинувачень. А мене це вдарило сильніше, ніж будь-яка магія. Я стисла чашку в руках так, що ледь не обпеклась, і вперше за ці дні подумала: можливо, найстрашніші рани — не ті, що наносять темні маги. Це ті, які влучають у серце. Словами.

Між нами повисла дивна пауза. Я раптом відчула себе не матір’ю, а гостею у власної дитини. Вона вже була занадто дорослою, щоб просто сісти поруч і почати теревенити ні про що, а я — занадто розгубленою, щоб знати, про що з нею говорити насправді.

Я тримала чашку в руках, спостерігаючи, як піднімається пара, і ловила себе на думці, що легше вести переговори з темними магами, ніж нормальну розмову з власною донькою. Ліадайн мовчки гризла печиво, потім раптом підняла на мене погляд.

— Скажи… — почала вона, ніби між іншим. — А в тебе там… де ти зараз живеш… точно немає іншої сім’ї?

Я здригнулася. Не від слів — від того, як вона це сказала. Обережно, ніби торкалась болючого місця.

— Ні, — відповіла я без роздумів, бо приховувати не було чого. — Я одна, — потім, подумавши, додала: — Моя сім’я — це ти. Так завжди було і так завжди буде.

Вона кивнула, але не виглядала заспокоєною. Навпаки, ніби це лише розпалило її уяву.

— А батька ти… кохала?

Оце вже було несподівано. Я завмерла, відчувши, як слова застрягли десь між горлом і думками.

— Ні, — сказала я після короткої паузи. Чесно. Без прикрас.

Ліадайн навіть не здивувалась.

— Тоді чому ти вийшла за нього?

І ось тут я не знала, що сказати. Бо відповісти чесно означало сказати: через тебе. Через вагітність. Через обставини. Через власні страхи і сумніви. Я мовчала. Довше, ніж варто було. І цього виявилось достатньо. Ліадайн подивилась на мене так, що я зрозуміла — вона все зрозуміла без слів. Підлітки, на жаль, дуже добре вміють читати між рядками. Вона не дорікала. Просто запитала далі: