Розділ 26.1

МУІРН / ЗЕМЛЯ

Кетта

Після тривалих тренувань Нейд дозволив мені теж виходити з ним на пошуки Ніди. Зрідка, але я й за це була йому вдячна. Надто нестерпно мені було сидіти вдома, поки хтось інший намагався її знайти. Я йшла поруч з Нейдом мовчки, слухаючи, як під ногами хрумтить суха трава і старе гілля. Ми вже третій день прочісували околиці, й чергове поселення мало стати останньою на сьогодні точкою. За чутками, тут нещодавно бачили темних магів. За чутками, вони приходили сюди, коли починало темніти. За чутками… Усе в цьому проклятому полюванні трималося на чутках.

Поселення зустріло нас мертвим спокоєм. Будинки стояли порожні, вікна — темні, двері відчинені навстіж або й геть вибиті. Жодного руху, жодного голосу, жодного сліду життя. Навіть птахи сюди не залітали — ніби вони відчували, що тут більше нема для кого співати.

— Їх тут немає, — сказав Нейд, оглядаючись. — Вони пішли. Або ще не прийшли.

Я кивнула, хоча всередині стислося. Не від розчарування навіть — від виснаження. Я вже втомилася ганятися за тінями, слухати порожні обіцянки й вмовляти себе, що кожна невдача — це ще не кінець.

Ми вже повернулися до дороги, коли я раптом зупинилася. Мене ніби холодною водою облили. Те саме відчуття, що з’являлося завжди, коли Ніда була десь поруч. Нейд теж завмер, повернув голову у бік саду одного з будинків — напівзарослого, дикого, з низькими яблунями та бур’янами по пояс.

І тоді вона вийшла. Ніда виглядала інакше, ніж я її пам’ятала, але водночас до болю знайомо. Та сама хода, та сама постава, той самий погляд, у якому колись було світло, а тепер жила холодна темрява. Вона не була сама. Поруч з нею йшов її Алейд — високий, темноволосий, з тією спокійною, небезпечною стриманістю в рухах, яку мають лише ті, хто звик убивати без зайвих емоцій. Трохи позаду тримався ще один — незнайомий нам темний маг, худорлявий, із різким, колючим поглядом, від якого мороз ішов по шкірі.

— Ну треба ж… — протягнула Ніда, зупинившись і схрестивши руки на грудях. — Які гості. Ти все ще бігаєш за мною, Кетто?

Її голос був рівний, спокійний, але кожне слово різало, мов лезо.

— Я не бігаю, — відповіла я, відчуваючи, як напруга стискає груди. — Я шукаю.

— Шукаєш мене, щоб врятувати? — усміхнулася вона криво. — Чи щоб вбити?

— Щоб повернути, — сказала я твердо. — Тебе. До звичного життя. До своєї сім’ї.

Алейд кинув на мене уважний, холодний погляд, ніби оцінюючи, чи варта я взагалі відповіді. Незнайомий маг лише хижо посміхнувся.

— Ніда не збирається повертатись. Тепер її сім’я тут, зі мною і… — почав Алейд, але зупинився на півслові, коли Ніда метнула в нього сердитий погляд. Вона ніби попереджувала — не говори зайвого. Тому після невеликої паузи він просто сказав: — Ніда зробила свій вибір. Змирися з цим, Кетто.

— Вибір, зроблений під дією темної магії — це не вибір, — тихо сказав Нейд, стаючи трохи попереду мене. — Це втеча.

Ніда засміялася. Коротко. Різко.

— О, як благородно звучить. Втеча… А ви хіба не тікаєте? Від себе? Від своїх страхів? Від того, що світ не такий, яким ви його собі уявляли?

Я дивилась на неї і відчувала, як у грудях змішується все: гнів, біль, туга, любов, яку я не змогла вбити в собі навіть тепер. Переді мною стояла не просто темна магеса. Переді мною стояла моя подруга. Та, яка колись розмовляла зі мною до світанку. Та, яка рятувала мене не раз. І та, яка тепер готова була знищити мене без вагань, якщо я не піду з нею.

— Я не хочу з тобою битися, Нідо, — сказала я нарешті. — Але якщо ти не залишиш мені вибору…

Вона повільно розвела руки в боки, ніби запрошуючи.

— Тоді спробуй. Подивимось, чи вистачить у тебе сміливості вдарити першою.

Повітря між нами згусло, наповнилося темною, глухою напругою, що дзвеніла в скронях. Я відчула, як Нейд поруч зібрався, готуючись до бою. Все сталося миттєво, але водночас — так повільно, ніби світ навмисно розтягнув секунди, щоб я встигла усвідомити кожну з них.

Першою вдарила не я. Звісно. Я завжди вагалася, давала Ніді шанс передумати. Повітря розірвалося темною хвилею — Алейд пішов у атаку, різко, без попередження, ніби слова вже вичерпали себе. Нейд миттєво прикрив мене щитом, і я відчула, як магія здригнулася, мов натягнута струна. Я відповіла, випускаючи вперед слабку енергетичну кулю — не на ураження, радше на стримування, щоб виграти трохи часу. Мені не хотілося нікого поранити. Не хотілося взагалі битися, але вибору не було.

Ніда трималася осторонь кілька митей, спостерігаючи, ніби вивчаючи нас. Її очі світилися темним, холодним блиском. Коли вона нарешті вступила в бій, повітря стало важчим, ніби на плечі навалився кам’яний тягар. Її удари були точними, вивіреними, без зайвих рухів — так б’ються ті, хто давно перестав сумніватися. В мене такого привілею не було.

Я ледве встигала тримати захист, постійно відчуваючи, як магія вислизає з-під контролю, як сили повільно тануть. І в цій напрузі я майже не помітила третього — того незнайомого мага, що весь цей час кружляв, мов хижак, шукаючи влучний для атаки момент.

І він знайшов його.

Я відчула різкий, пекучий удар у бік, ніби мене прошили розпеченим металом. Світ перед очима на мить поплив, ноги підкосилися, і я ледве втрималася, схопившись за плече Нейда. Кров теплими струмками стікала по пальцях, а біль накрив так раптово, що я не змогла навіть зойкнути — лише судомно вдихнула.

— Ти що твориш?! — закричала Ніда, різко розвертаючись до того мага. — Ми так не домовлялися!

Її голос прорізав простір гостріше за будь-яку магію. Незнайомий маг лише знизав плечима, мовляв, війна є війна, але Ніда вже не дивилася на нього. Вона дивилася на мене.

— Кетто, ходімо з нами! — вигукнула вона, роблячи крок у мій бік. — Добровільно. Ми зцілимо твої рани. Ти станеш сильнішою.

Я дивилася на неї крізь туман у голові і думала, як абсурдно це звучить: вона, темна магеса, пропонує мені порятунок. І частина мене — маленька, зрадлива частина — на мить задумалась, а що як… Але цей момент минув так само швидко, як і з’явився. Бо я відчула, як Нейд різко стис мою руку.