Розділ 25.3

Але я не стала лягати. Я пішла на кухню і зробила собі чашку какао — воно завжди мене заспокоювало. Зробила кілька ковтків і повернулася в свою кімнату, поставила чашку на письмовий стіл. Написала повідомлення Алісі, розповідаючи про те, що сталося. Бачитись ні з ким не хотілося, але трохи поговорити — так. Вона підтримала мене, втім, як завжди. Це трохи заспокоїло. Зробивши ще кілька ковтків какао, я дістала з кутка коробку — там зберігалися старі речі, мої й мамині. Іноді я любила їх передивлятися, згадуючи про щасливі моменти нашого минулого. Перебираючи книжки й зошити, я несподівано знайшла поміж них зошит, який раніше не бачила — старий, тоненький, затертий. Розгорнувши його, я виявила в ньому вірші — мамині. Написані тим самим невідомим, але знайомим мені з дитинства алфавітом. Я з цікавістю поринула в читання. Не знала раніше, що мама писала вірші.

Чим більше я читала, тим більше дивувалася. І трохи краще почала розуміти маму. Її біль. Все, через що вона пройшла. І, дивлячись на її вірші, я розуміла: вони навряд чи були присвячені моєму батькові, як і тим чоловікам, що крутилися навколо мами тут. Схоже, в неї була якась трагічна історія кохання, яка наклала відбиток на все її життя. 

Всі ці роздуми вкотре повернули мене до думки, ким я хочу стати, коли закінчу школу. Я думала про різні напрямки: пов’язані з малюванням, іноземними мовами, психологію. Але зараз, дивлячись на мамині вірші, я вирішила остаточно: хочу стати психологом. Поки буду навчатись, розберусь зі своїм життям, а потім буду допомагати таким, як я. Було б чудово, якби я змогла стати чарівницею, яка об’єднує сім’ї. Така дитяча мрія, але все ж… Чому ні?

Я знову подивилася на вірші, перечитала останній. Він шалено просився стати піснею. Я хотіла почути, як він звучить. Я вже уявляла, яким він має бути. Схопивши зошит, я майже побігла у вітальню до піаніно — швидко, поки не повернулася баба Валя. Співати перед нею пісню на мамині вірші я не хотіла.

Я сіла за піаніно, відкрила кришку, поставила зошит на підставку для нот. Кілька секунд дивилася на текст. А потім торкнулася пальцями клавіш, пробіглася кілька разів і мелодія народилася ніби сама. М’яко, повільно, пропускаючи крізь себе слова, я почала грати, а потім заспівала.

Я сумую...
Чуєш? Я сумую...
Крізь зорі хочу долетіти до тебе.
Я сумую...
Любий. Дуже сумую.
Щодня проклинаю себе.
За те, що втекла і серце розбила
Твоє і моє на шматки.
Якби я могла, то вже б прилетіла
В обійми теплі твої.

Не разом...
Нас розділяють світи.
Не разом...
Душа від болю кричить.
З тобою...
Не вірю, що знову зустрінусь.
З тобою...
Навіки я розлучилась.

Я плачу...
Любий, я гірко плачу...
Щоночі сховавшись подалі.
Ні, не краще...
З роками не краще...
Ще сильніше без тебе страждаю.
Бо втекла і серце розбила
Твоє і моє на шматки.
Якби я могла, то вже б прилетіла
В обійми теплі твої.

Не разом...
Нас розділяють світи.
Не разом...
Душа від болю кричить.
З тобою...
Не вірю, що знову зустрінусь.
З тобою...
Навіки я розлучилась.

Я мрію...
Любий, так мрію...
Що доля нас знову зведе.
Не вірю...
Зовсім не вірю...
Але я все ще кохаю тебе!
Якби не втекла, ми були б разом
І очі б світились теплом.
Але я приношу біди й нещастя.
Це я зруйнувала любов.

Не разом...
Нас розділяють світи.
Не разом...
Душа від болю кричить.
З тобою...
Не вірю, що знову зустрінусь.
З тобою...
Навіки я розлучилась.

Закінчивши пісню, я відсунулася від піаніно і обійняла себе руками. На душі було сумно, мамині вірші вразили мене в самісіньке серце, і сльози мимоволі потекли з очей — тихо, без схлипів. Було відчуття, що мама стоїть поруч, за моєю спиною і слухає, як я співаю. І хвалить мене. Але її не було і від цього плакати хотілося ще сильніше. Добре, що баби Валі не було вдома. Показувати їй свої емоції, свою слабкість я не хотіла. Вона не зрозуміє. Вона мені чужа.

Може, я дійсно не її онука? Може, моїм батьком був той чоловік, якому присвячені вірші мами? Але чому вона не з ним? Чому стільки років присвячує йому вірші і мовчки страждає? Під кожним віршем стояла дата — перший був написаний ще коли мама була вагітна мною, деякі невдовзі після мого народження, а потім ще протягом кількох років, поки вона не поїхала на ту свою «роботу». Могло здатися, що її історія кохання на тому й скінчилася, але скоріше за все мама просто загубила свій зошит серед купи старих речей і, мабуть, продовжила писати вірші в новому. А я несподівано знайшла його і зазирнула в саму душу.

Цікаво, хто він, той чоловік? І чому в мами з ним не склалося? Через мого батька чи вони розійшлися раніше? І чи дійсно мій батько — мій? Адже не тільки через ненависть до мами баба Валя все оте каже? Хоча, якби вона дійсно вважала мене чужою, то не ростила б. Або хоч тест ДНК зробила б, щоб знати напевно. Але бабі Валі, схоже, просто подобалось бурчати — на мою маму, мене, на все своє життя. А я лише хотіла жити в ілюзії і мріяти про нормальну сім’ю, тому й вигадую те, чого немає. Час вже дорослішати і звикати: я Ліда, а не Ліа і нормальної сім’ї в мене ніколи не буде. * Так не хотілося вибиратися з цієї затишної ілюзії, але якщо залишусь в ній, то буде ще гірше. Вже за тиждень мені 16 і маю забути про дитячі мрії.

Я витерла сльози, взяла зошит і сховала його подалі — не в коробку, а серед своїх речей. Хай буде поруч, якщо вже мама не може. Та й інші її вірші теж просяться стати піснями. Пізніше й з ними розберуся.

Сховала зошит, коробку поставила на місце і тут погляд зачепився за чашку какао. Зробила ковток — воно давно охололо, поки я читала мамині вірші. З самого дитинства какао було нашим з мамою ритуалом — вона варила його, щоб підбадьорити мене. Какао завжди асоціювалось в мене з нею, з її підтримкою і я несвідомо робила його сама, коли відчувала сум. Але і цю традицію час вже змінювати. Мама більше мене не підтримує, досить чіплятись за цю ілюзію. Я маю розраховувати лише на себе. Я схопила чашку, пішла на кухню і вилила залишки какао. Потім пішла у ванну і милася холодною водою, щоб навіть слідів від сльоз не залишилось. Не треба, щоб баба Валя їх бачила. Почне розпитувати. Не через співчуття — де співчуття і баба Валя? — а через бажання все знати і контролювати. І вдарити у хворе місце. Я їй цю можливість не подарую.