Розділ 25.2

В школі мене постійно дражнили через неї. І в дитинстві, і зараз. Не допомагало нічого — ні ігнор, ні ті дитячі штовхання. Після розмови з мамою я більше не билася серйозно, але іноді руки аж свербіли добряче всипати Яні за ті образливі слова. Я не розуміла, чого вона взагалі до мене причепилася. Їй не байдуже, яка в мене мама? Мені от байдуже, які в неї батьки. Мене хвилює тільки моє життя. * Але Яна вперто не бажала залишати мене в спокої і незадовго до мого Дня народження знову почала свої знущання.

— Що, Лідко, мамця не приїде? Цього року залишишся без подаруночків? — вона підійшла до мене, коли уроки скінчилися і я вже збирала речі в рюкзак.

— Мама завжди приїжджає, — спокійно відповіла я, бо взагалі мовчати я не могла — Яна тоді ще більше намагалась влучити словами, щоб зробити боляче.

— Аякже! Назбирає грошей з чоловіків і везе тобі за них подарунки. І не гидко? — Яна зареготала, а разом з нею і дві її подруги, що ходили за нею хвостиками і у всьому підтримували. — Я б погидувала брати подарунки, якби знала, яким чином на них зароблені гроші.

— На більше твоєї фантазії не вистачає, Яно? — я окинула її зверхнім поглядом, намагаючись не показувати, наскільки сильно мене зачіпають її слова. Всередині аж трясло від злості і бажання вдарити цю гадюку, але я стримувалася. Не хотілося, щоб баба Валя мені знову мозок чайною ложкою виїдала. Тому я просто застібнула рюкзак, вдягла його на плечі і попрямувала до дверей.

— Вона липла до мого тата! Фліртувала з ним! Вона шльондра!

Слова Яни влучили в саме серце, боляче вдарили, змушуючи зупинитись. Я розвернулася і, стиснувши кулаки, підійшла до Яни і виплюнула їй в обличчя:

— А може, то твій батько ліз до моєї мами? Моя-то вільна, може фліртувати з ким захоче, а ось твій батько одружений.

Я й сама не раз бачила, що мама буває надмірно милою з деякими чоловіками. Навіть, з дядьком Антоном. Ми з Алісою підозрівали, що між ними щось було, хоч і не мали жодних доказів. І мене це бісило. Ця її поведінка. Я ж вже не дитина. Я все бачу і розумію. То чому вона не може поводитися так, щоб я нічого не знала про її особисте життя? А найголовніше — щоб через її особисте життя наді мною не знущалася Яна і її подружки.

— Такі жінки, як твоя мамця навмисно лізуть до одружених чоловіків. Свою сім’ю не зберегла, то й чужу хоче зрунувати. Підла змія! Шльондра як вона є!

Я не втрималася. Це вже неможливо було терпіти. Схопивши Яну за волосся, я з силою вдарила її обличчям об стіну. Щось хруснуло. Мабуть, її надто довгий ніс. І в прямому, і в переносному сенсі. Яна не просто скрикнула, вона заверещала, хапаючись долонею за обличчя. Крізь її пальці потекла кров і я зрозуміла: перестаралася. Тепер в мене будуть серйозні проблеми. Але я ні про що не жаліла. Яна отримала те, що заслуговувала. 

— Ти… ти хвора… — прошипіла Яна крізь сльози, задихаючись і притискаючи долоню до носа.

Я завмерла лише на секунду, дивлячись, як її кров крапає на підлогу, і в цю мить усередині мене зійшлися дві протилежні хвилі — страх і дивне, майже заборонене полегшення. Я нарешті зробила те, що давно хотіла. Її подружки металися навколо, як курки без голови, одна щось белькотіла про медпункт, інша — про вчителів. Але разом із цим я раптом дуже чітко зрозуміла: якщо зараз тут з’явиться хоч хтось дорослий — мені кінець.

— Скажеш хоч комусь, що тебе вдарила я, — процідила крізь зуби, сама дивуючись, як упевнено прозвучав мій голос, — і всі дізнаються, що твій татко зраджує твоїй матусі. Твоїй ідеальній сім’ї кінець, — я не втрималася від смішка — перелякане обличчя Яни мало доволі кумедний вигляд. — Скажеш, що перечепилася і впала. А твої дурнуваті подружки не встигли тебе підхопити. Зрозуміло?

— Яка ж ти тварюка! — зло кинула Яна, притискаючи до носа хустинку, яку їй дала одна з дурнуватих подружок. — Вся в мамцю!

— Та пішла ти!

Вона нічого не відповіла. Лише відвернулася, дозволяючи подругам привести себе до ладу. Я стояла ще кілька секунд, спостерігаючи за ними, а потім попрямувала до дверей і вийшла зі школи, не озираючись.

На вулиці було прохолодно, і це трохи протверезило. Я йшла швидко, майже бігла, вдихаючи повітря уривками, ніби боялася задихнутися від власних думок. Руки тремтіли. Я весь час дивилась на них, наче вони були чужі. Ці самі руки щойно вдарили людину об стіну. По-справжньому. Не в уяві.

«Молодець, Лідо, — я давно припинила називати себе тим дурним маминим «Ліа», навіть подумки. Мені подобався цей варіант імені, але він нагадував мені про маму. Тому я вкотре відмовилася від нього. — Просто чемпіонка з вирішення проблем».

Але разом із докорами жила й інша думка — тиха, але вперта: Яна сама напросилась.

Я не поїхала автобусом. Хотілося пройтись пішки, розкласти все в голові, хоча б спробувати. Дорога додому здавалася довшою, ніж зазвичай, і кожен зустрічний здавався підозрілим, ніби от-от зупинить мене й скаже: «Ану стій, ми знаємо, що ти зробила».

Але ніхто мене не зупинив. Світ, як не дивно, не завалився від того, що я вдарила однокласницю. Я зайшла у двір, піднялася сходами, відчинила двері й лише тоді дозволила собі видихнути по-справжньому. У квартирі було тихо. Баби Валі вдома не виявилось. І це давало мені можливість побути в спокої хоч трохи.

Я скинула куртку, сіла на край ліжка і вперше за весь час відчула, як мене накриває не злість, а втома. Глуха, важка. Така, що хочеться просто лягти і не думати ні про Яну, ні про маму, ні про її чоловіків, ні про свою дурну гордість.