Розділ 24.1

МУІРН

Дем

Я думав, що Кетта не буде довго злитись. Тиждень, два, ну може місяць. Ми постійно сварились, але ніколи не назавжди. Давши їй час трохи охолонути, я спробував помиритись, але вона була категорична. Кетта більше не хотіла мене знати. Ні стосунків, ні спілкування. Коли обставини нас зводили разом — все ж таки в одному місті живемо, купа спільних знайомих — вона лише стримано віталась і майже зі мною не говорила. Кетта стала чужою. А я… попри все це так і не припинив її кохати.

Я намагався переконати себе, що це просто чергова її «втеча». Що вона, як завжди, перечекає бурю, сховається від болю, а потім повернеться. Вона завжди так робила. Тікала, коли ставало надто страшно, надто важко, надто по-справжньому. А я… я завжди залишався. Чекав. Думав, що цього разу теж дочекаюся. Але дні складалися в тижні, тижні — в місяці, а вона не поверталася. І з кожним днем ставало дедалі очевидніше: цього разу вона пішла по-справжньому. Назавжди.

Я злився. На неї, на себе, на весь цей клятий світ. Злився за її впертість, за холод, за ті слова, якими вона різала так точно і безжально. Злився на себе за те, що дозволив їй піти. За те, що знову не зупинив, не притис до себе, не сказав: «Досить. Я нікуди тебе не відпущу, Кей». Але я знав Кетту. Спробуй її зупинити — і вона тільки сильніше відштовхне. Її свобода завжди була для неї важливішою за спокій. Навіть за власне щастя.

Я прокручував у голові наші розмови, сварки, паузи між ними. Я приймав її будь-яку. Кохав її не «попри», а разом з усім цим. Але Кетта так і не повірила, що у нас може бути щасливе майбутнє разом. Вона дивилася на мене так, ніби бачила перед собою людину, з якою у неї його немає.

Я намагався жити далі. Занурився в роботу, переїхав повністю в академію, бо порожня квартира розривала серце на частини. Там усе нагадувало про неї, кожна деталь. Я ловив себе на думці, що досі чекаю її кроків у коридорі. Абсурдно, але серце — річ уперта. Йому не поясниш, що все скінчено. Квартиру я віддав Нейду. Не хотів продавати, бо там залишилися мої спогади, а він став дорослим і йому потрібен був власний простір.

Іноді я чув про Кетту від інших. Випадково чи хтось розповідав. Я знав, що вона купила будинок неподалік від академії. Знав, що вона стала успішним зіллєваром, як і мріяла. Я хапався за ці крихти, як за доказ, що з нею все гаразд. І водночас вони різали — бо в її новому житті для мене місця не було.

Я так і не зміг вигнати її зі свого серця. Не через брак гордості, не через слабкість. Просто деякі люди стають частиною тебе і залишаються болем у серці. Можна навчитися жити з цим болем, можна мовчки нести його далі, але кохання нікуди не зникає. Воно просто стає тихим.

Якось, повертаючись з магазину, я зустрів Аону, зовсім випадково — на одній із вузьких вуличок неподалік від центральної лікарні. Вона йшла у бік лікарні, втомлена, але, як завжди, з тією спокійною зосередженістю в погляді, яка була притаманна лише лікарям. Ми ледь не врізалися одне в одного і вона здивовано підняла голову, а потім усміхнулась — тепло, по-дружньому.

— Деме? — перепитала, ніби не вірила, що це справді я. Ми з нею давно не бачилися.

— Аоно, — видихнув я і сам не зрозумів, чому мені раптом стало легше, — ти кудись поспішаєш?

Вона знизала плечима, глянувши на годинник, і сказала, що зараз в неї перерва, а кави вона сьогодні ще не пила. Так ми й опинилися в невеличкому кафе за рогом — тихому і затишному. Я замовив собі міцну чорну каву, Аона — з молоком, як завжди. Ніби нічого не змінилося. Ніби життя не змінило нас усіх до невпізнання.

Ми говорили спочатку про дрібниці — про лікарню, про поранених після чергових сутичок з темними магами, про втому, яка не минає навіть після сну. А потім я зламався. Сам не помітив, у який момент.

— Кетта не хоче миритися, — сказав я тихо, дивлячись у чашку. — Я вже не знаю, що робити. Я не можу її відпустити, Аоно. Не можу розлюбити. Скільки б часу не минуло.

Аона уважно подивилася на мене, трохи примружившись, ніби зважувала, що саме варто сказати. А потім зітхнула.

— Кетта просто дурна, — сказала вона без жодних церемоній. — І вперта. До неможливості.

Я підняв на неї здивований погляд.

— Ти… ти з нею спілкуєшся?

— Спілкуюся, — кивнула вона і зробила ковток кави. — Спочатку спілкувалися тільки по роботі. Вона ж продає мені зілля. А потім почали спілкуватися тісніше. Про дітей. Про життя. Про тебе — хоч вона й робить вигляд, що не хоче нічого про тебе чути.

Ці слова боляче різонули і водночас дали дивну надію.

— І що вона каже? — запитав я, сам не впевнений, чи хочу чути відповідь.

Аона на мить замовкла, а потім заговорила повільніше, обережніше.

— Вона за тобою сумує, Деме. Справді сумує. Але вона не хоче повертати минуле. Каже, що їй і без тебе важко, але і з тобою вона не відчуває щастя. Не тому, що не кохає. А тому, що не може пробачити собі. Її минуле для неї — як камінь на шиї. І кожного разу, коли вона дивиться на тебе, цей камінь тягне її на дно.

Я мовчав. Слова Аони складалися в ту саму картину, яку я бачив роками, але вперто не хотів приймати.

— Вона думає, що я був би щасливіший без неї, — глухо сказав я. — Що вона… зламала мене ще тоді.

— Вона боїться, що зламає знову, — відповіла Аона. — І боїться ще більше, що ти все одно залишишся поруч. І пробачиш. Для неї це чомусь гірше, ніж самотність.

Я гірко усміхнувся.

— А я думав, що добре її знаю.

— Ти добре її знаєш, — заперечила Аона. — Просто Кетта — майстер ховатися. Навіть від тих, хто її любить.

Ми сиділи мовчки кілька хвилин. За вікном поспішали люди, життя тривало, ніби нічого не сталося. А в мені щось повільно стискалося, але вже не так безнадійно, як раніше. Я принаймні знав, що вона не байдужа. Що її холод — не відсутність почуттів, а надлишок болю.

— Дякую, — сказав я нарешті. — За чесність.