Розділ 23.2

В якийсь момент я не витримала і втекла на Землю. На кілька місяців. До дочки. Формально, звісно, не втекла, батькам цього разу сказала, що мене не буде місяць чи два, але насправді то була втеча. Від магії, Дема і від себе. Хоча давно знала — від себе не втечеш. Але я вперто намагалась.

Ліадайн зустріла мене стримано. Без радості, без образи — просто кивнула, ніби я була далекою родичкою, яка заїхала ненадовго. Вона підросла. Надто швидко. Витягнулася, стала худішою, різкішою у рухах і словах. У погляді з’явилося щось закрите, насторожене, ніби вона постійно чекала, що її в будь-яку мить знову залишать.

Я намагалася бути нормальною. Звичайною мамою. Питала про школу, про вчителів, про подруг. Вона відповідала коротко, відсторонено, не дивлячись в очі. «Нормально». «Звичайно». «Нічого цікавого». Слова, як зачинені двері.

Я якось спробувала пожартувати, згадала, як у її віці ненавиділа ранні підйоми. Вона лише знизала плечима і сказала, що це звучить дивно. Що я ніколи не жила тут по-справжньому. І в ту мить я зрозуміла — вона не сердита. Вона просто більше не вважає мене частиною свого життя.

Одного вечора я не втрималася і почала розповідати про магію. Не нав’язливо. Обережно. Про подорожі магічними світами. Колись вона слухала мої історії з розплющеними очима, ловила кожне слово, просила ще. А тепер вона лише важко зітхнула.

— Мамо, — сказала вона втомлено, — мені вже давно не сім. Я не вірю в це. Це просто казки.

Мені було боляче не через недовіру. А через байдужість. Через те, як легко вона відмахнулася від мене. Ніби казала: «Мені з тобою нецікаво».

Я кивнула. Усміхнулася. Зробила вигляд, що все гаразд. Але всередині щось тихо тріснуло. Ліадайн була поруч, але між нами лежала прірва. Я бачила, як вона ховається за холодною ввічливістю, за дорослими інтонаціями, за цією показною самостійністю. Вона не дозволяла собі бути дитиною поруч зі мною. І, можливо, це було моє покарання за довгі місяці відсутності.

Я ловила себе на тому, що боюся її торкатися. Боюся нав’язуватися. Боюся зробити ще гірше. Ми жили в одному домі, вечеряли за одним столом, але кожна — у своєму світі. Вона — у світі підліткової впевненості, що дорослі завжди брешуть. Я — у світі провини, яка не дає права вимагати любові. І щоночі, лежачи в темряві, я дивилася в стелю і думала, що програла ще одну битву. Не з темними магами. Не з Нідою. А з власною донькою. І ця поразка була найстрашнішою з усіх.

Дистанція між нами не зникла ні через тиждень, ні через місяць. Вона ніби стала фоном — тихим, постійним, як гул електрики, до якого звикаєш, але який все одно дратує. Я ловила кожну нагоду поговорити з Ліадайн, але щоразу наші розмови були поверхневими, не торкалися нічого справжнього.

— Як у школі? — питала я за вечерею, намагаючись говорити легко, без напору.

— Нормально, — відповідала вона, не відриваючись від книжки, які постійно читала під час їжі.

— А друзі?

— Є.

І все. Крапка. Кінець діалогу. Я відчувала себе зайвою у власній спробі бути матір’ю. Коли ж я наважувалася копнути глибше — запитати, чи їй не важко, чи не страшно дорослішати — вона замикалася ще сильніше.

— Мамо, не починай, — кидала вона з роздратуванням. — У мене все під контролем.

Під контролем. У тринадцять років. Я слухала це і ледве стримувалася, щоб не сказати зайвого, не зірватися, не зламати крихкий місток, який у нас ще залишався. Я боялася стати для неї ще одним дорослим, який тисне, вимагає, повчає. Хоча, якщо чесно, я просто не знала, як бути поруч правильно.

Валентина В’ячеславівна знала. Принаймні, вона була в цьому впевнена.

— Ти стала їй чужою, — сказала вона якось різко, коли Ліадайн грюкнула дверима своєї кімнати після чергової короткої розмови зі мною. — Приїхала, з’явилася ні з того ні з сього і думаєш, що все налагодиться саме?

Я стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Я її мати, — відповіла тихо, але твердо.

— Бути матір’ю — це не з’являтися раз на кілька місяців, — не зупинялася вона. — Ти ж сама пішла. Сама залишила дитину.

Ці слова били точно в ціль. Без магії. Без заклять. Просто гола правда, кинута в обличчя. Я знала, що вона частково права, і саме тому мені хотілося кричати.

— Я пішла не тому, що не любила її, — зірвалася я. — А тому, що інакше не змогла б вижити.

Валентина В’ячеславівна лише зітхнула. Втомлено. Так зітхають люди, які вважають, що з тобою все давно зрозуміло.

— А тепер пожинаєш плоди своїх вчинків, — сказала вона. — Діти цього не пробачають.

Після таких розмов я замикалася у ванній, вмикала воду і сиділа на краю ванни, обхопивши себе руками, і тихо плакала. Мені було соромно. Болісно. Гірко. Я злилася на Валентину В’ячеславівну за її жорсткість, але ще більше — на себе, бо вона озвучувала те, що я й так носила в собі роками.

Ліадайн ніколи не втручалася в наші сварки. Вона ніби навмисно трималася осторонь, демонструючи нейтралітет, який різав сильніше за будь-які слова. Вона не ставала ні на чий бік. Просто жила поруч, але не зі мною. Іноді я ловила її погляд — уважний, холодний, надто дорослий. Той самий погляд, якого я боялася. В ньому було питання, яке вона ніколи не ставила вголос: чому ти пішла?

І я не знала, як на нього відповісти так, щоб не зламати нас остаточно.

Окрім нескінченних спроб дотягнутися до Ліадайн, я вперто намагалася забути Дема. Не думати про нього вночі, не ловити себе на тому, що порівнюю з ним кожного чоловіка, не чути його голос у тиші. Виходило погано, але я принаймні намагалася. Денис, брат Ніки, з яким я колись проводила ночі, нещодавно одружився, і це остаточно закрило для мене ще одні двері в минуле. Тож моя увага якось сама собою переключилася на сусіда — Антона. Наше знайомство на Дні народженні дочки якось не задалося, але потім ми знайшли спільну мову. Спочатку це були короткі розмови біля під’їзду або на лавці у дворі, коли дівчата затримувалися після школи.