Розділ 23.1

МУІРН / ЗЕМЛЯ

Кетта

Залишивши роботу викладача в академії, я з головою поринула у приготування зіль. Дні почали зливатися в один — скляні флакони, запахи трав, тихе бурління настоїв і мерехтіння магії стали для мене єдиною стабільною реальністю. Шукати Ніду самостійно мені заборонили, та і я сама розуміла, що не зможу вистояти проти неї ні фізично, ні морально. Її образ і досі виникав перед очима надто живо, надто боляче.  Тому й займалася тим, що вміла найкраще — зіллями. Вивчила кожну сторінку книги, подарованої колись Нідою — про бойові зілля — і створила купу власних, надзвичайно дієвих. Деякі з них були настільки складними, що вимагали повної концентрації і виснажували мене до тремтіння в руках, але саме це і тримало на плаву — поки я думала про формули і пропорції, я не думала про втрати і біль.

Зілля допомогли мені забути не тільки про біль від розлуки з Демом і перетворення Ніди на темну, але гарно заробити. Замовлення надходили одне за одним, і я вперше за довгий час відчула фінансову незалежність, яка не була прив’язана ні до академії, ні до чиїхось рішень. Я змогла купити собі будиночок — затишний, з просторою лабораторією в підвалі і великим садом. Зовсім поруч був лісок — не той, де я звикла збирати трави, інший, менший. Він був безпечним. Більше схожий на дикий парк, аніж на справжній ліс. Проте він мені подобався — тихий, світлий, без відчуття загрози за спиною. А ще будинок був близько до академії. Я іноді навмисно проходила повз, щоб випадково побачити Дема. Просто впіймати поглядом знайому постать, переконатися, що він живий, цілий. Так, я за ним сумувала, але повертати наші стосунки не хотіла. Вони вичерпали себе. Ми не змогли. Ми не створені одне для одного. Нам краще бути нарізно — навіть якщо серце з цим не погоджувалося.

Коли не варила зілля, то займалася тим, що наводила лад в будинку. Цей процес заспокоював не гірше за медитацію — кожна річ знаходила своє місце, і хоча б у власному домі панував порядок. Я не квапилася з ремонтом — повністю облаштувала тільки свою спальню, ванну кімнату, лабораторію і вітальню, яка переходила у невеличку кухню. Цим мені будинок і сподобався — невеличка, майже символічна кухня і величезна вітальня. Кухні я не любила. Вони нагадували мені про Дема — про ранкову каву, лимонний пиріг і стосунки, які ми так і не змогли зберегти. В домі було ще дві кімнати і одна ванна на першому поверсі — одну з кімнат я планувала зробити спальнею Ліадайн, а для іншої поки що не знайшла призначення. Зараз вона слугувала мені як склад речей, мовчазне нагадування про те, що життя ще не розклалося по поличках. На другому поверсі була одна простора кімната і санвузол. І, звісно, величенький балкон, з якого можна було милуватися зірками. Можна. Якщо не згадувати про Дема. Зірки теж підступно нагадували про нього — про ночі, розмови і обіцянки, які тепер здавалися чужими. Що робити з кімнатою на другому поверсі я теж поки що не вирішила — можливо, згодом зроблю другу вітальню чи бібліотеку. Побачимо. Мені немає куди поспішати. Я все одну тут одна живу, і ця самотність іноді тиснула, а іноді, навпаки, була необхідною. Я навчилася жити сама і мені це починало подобатись.

Самотніми вечорами, загорнувшись в плед з чашкою какао в руці, я уявляла поряд доньку. Я так хотіла, щоб вона жила тут, щоб цей будинок наповнився її кроками, голосом, сміхом. Але війна з темними магами ніяк не закінчувалась. Заради безпеки Ліадайн я мала тримати її подалі від Муірну. Хоча чим дорослішою вона ставала, тим сильніше я бажала перевезти її сюди і не відпускати від себе. Через те, що ми рідко бачилися, ми остаточно віддалилися з Ліадайн. Вона вже не бігла радісно назустріч, а стримано мене обіймала. Іноді вона ненадовго ставала тією милою донечкою, яку я пам’ятала, але частіше вона була жорсткою. Суворою до мене. Надто серйозною. Надто дорослою для свого віку. І з таким пронизливим поглядом блакитних очей, ніби бачила наскрізь мої думки, мої страхи, мої надії. Я дивилась на неї і не розуміла, в кого в неї такий характер. Ніхто з її родичів таким не був. Я лише одну людину з таких поглядом знала — архімагесу Тіррену.

Думаючи про дочку, я боялася одного. Що втрачу її. Не фізично. Я боялася, що вона віддалиться від мене так, що вже ніколи ми не будемо близькими. Я боялася, що вона не захоче переїхати до магічного світу, коли я їй нарешті запропоную. Вона вже не вірила в нього — адже була підлітком. А які підлітки вірять в магію? І більше не хотіла, щоб я називала її Ліа, хоч я, забуваючись, називала так її знову і знову, ніби цим могла повернути ту маленьку дівчинку, яка колись беззастережно мені довіряла.

Я сиділа в кабінеті Аони, притулившись плечем до холодної кам’яної стіни. Тут завжди пахло травами, зіллями і ще чимось заспокійливим — таким запахом, який або лікує, або добиває остаточно. Аона перегортала записи, зосереджена й спокійна, з тією самою впевненістю в рухах, яку я пам’ятала ще з наших перших зустрічей.

Колись між нами було лише сухе спілкування «по роботі». Договори, поставки зілля, короткі фрази без емоцій. Але з часом ця стіна між нами почала тріскатися. Спершу — кілька зайвих слів під час передачі зілля. Потім — чай в кафе після її зміни. А далі якось непомітно з’явилися розмови, які не мали жодного стосунку до роботи.

Я говорила з нею про Дема. І про дочку. Аона вміла слухати. І лікувати своїми відповідями. Ніби старша сестра. Ніби Ніда, тільки більш розсудлива, розумніша, вона вміла залишати власні емоції і враження в стороні й давати поради без упереджень. І цим мені подобалась.

Я говорила з нею про страх. Про те, як важко відпускати. Про те, що світ навколо стає все темнішим, а діти вперто йдуть саме туди, де найнебезпечніше. Тому я не могла привезти сюди Ліа. Я не прикрашала слів і не намагалася виглядати сильною. Говорила як є.

Аона слухала уважно, не перебивала, лише іноді кивала. В якийсь момент вона відклала записи й подивилася на мене прямо — без лікарської відстороненості, без холодної професійної маски.