Розділ 22.2

Я сів за дальній столик біля вікна, як завжди. Звідси було видно вечірне місто й відблиски ліхтарів на бруківці — заспокійливе видовище після бою. Я тільки встиг взяти до рук меню, як навпроти мене з’явилася Ерса Манем. Світловолоса, з зеленуватими очима, занадто життєрадісна для цього похмурого вечора. Вона сиділа тут сама — я помітив її ще при вході, але зробив вигляд, що не звернув уваги. Останні кілька місяців Ерса бігала за мною хвостиком й дивилася закоханими очима. Я ж до неї був байдужий. Красиве личко, гарне ім’я — її назвали на честь стародавньої героїні Ерси Тікарі, чиє ім’я походило від імені богині Еріси, — але серця мого вона не торкалася. Як і інші дівчата.

— Складний день? — тихо запитала вона, нахилившись трохи ближче.

— Складне життя, — відповів я, навіть не замислюючись.

Вона ледь усміхнулася — не образилася, не відступила. Ерса взагалі вміла не лізти напролом, за що я її, мабуть, і терпів. Я махнув офіціанту і замовив випити й поїсти — собі й їй, не питаючи. Вона здивовано підняла брови, але нічого не сказала, лише кивнула, ніби це було найприродніше рішення у світі.

— Ти виглядаєш виснаженим, — обережно почала вона, коли перед нами з’явилися келихи. — Знову робота?

— Якщо б це була просто робота, — я зробив ковток і відчув, як напруга трохи відпускає, — я б не сидів тут.

Ерса помовчала, даючи мені час. Потім усе ж запитала, м’яко, без тиску, як вона вміла:

— Що сталося?

Я зітхнув. Приховувати не було сенсу, а брехати не хотілося.

— Я знову бився з Нідою, — сказав я прямо.

Її погляд змінився — насторожився, але без страху.

— З твоєю сестрою?

— З темною магесою, яка колись була моєю сестрою, — уточнив я і криво посміхнувся. — Вона втекла. Як завжди.

Ерса слухала уважно, не перебиваючи. Я розповів про сутичку, коротко, без зайвих деталей, але відчув, як слова самі собою стають важчими.

— Мене дивує її сила, — зізнався я, покрутивши келих у руці. — Коли Ніда була світлим магом, вона ніколи не була такою вправною в бою. Вона добре знала теорію, могла довго сперечатися, доводити свою правоту, але в реальних сутичках часто губилася. А тепер… — я замовк на мить. — Темна магія зробила її сильнішою. Швидшою. Небезпечнішою.

— Можливо, вона просто знайшла те, що їй підходить, — тихо сказала Ерса.

— Можливо, — погодився я, хоча всередині усвідомлення цього болюче різало. — Але ціна занадто висока.

Ми знову замовкли. За вікном Мірравель жив своїм життям, а в барі хтось сміявся так, ніби в світі не існувало темної магії, зруйнованих родин і вічних війн. Ерса сиділа навпроти, закохана, відкрита, тепла — і я тримав дистанцію, бо знав: у моєму житті зараз занадто багато зла, щоб підпускати когось так близько.

Ерса помовчала кілька хвилин, а потім раптово змінила тему, ніби давно носила її в собі. Вона попросила мене про уроки бойової магії. Не обережно, не між іншим — прямо. Сказала, що бачила, як я працюю, що їй це потрібно, що вона хоче вміти себе захистити. Я глузливо всміхнувся й одразу відмовив. Сказав, що це не її шлях, що бойова магія — не для всіх, і що вона тільки нашкодить собі.

Ерса, як завжди, не відступила. Вона почала набридливо переконувати, говорила про дисципліну, про наполегливість, про те, що не всі бойові маги народжуються з ідеальними здібностями. Її слова ковзали по мені, як вода по каменю. Я вже збирався знову відрізати все одним реченням, але сил не було. Тому я здався наполовину.

— Я подумаю, — сказав я сухо.

Її очі спалахнули так, ніби я щойно пообіцяв їй пів світу. Вона сприйняла це як зелене світло й одразу перейшла до флірту — легкого, майже невинного, але наполегливого. Ніжні усмішки, легкі дотики до руки, погляди трохи довші, ніж потрібно. Мене це не гріло. Навпаки — дратувало. Я був виснажений боєм, думками про Ніду, почуттям провини й тиском, який не зникав навіть після кількох келихів алкоголю.

Я сказав їй прямо. Без пом’якшень. Що я її не кохаю. І що не зможу покохати — не з нею, не зараз і, можливо, взагалі ніколи. Ерса зблідла, але не відступила. Вона лише знизала плечима і сказала, що їй байдуже. Що їй не потрібні обіцянки й велике кохання. Їй достатньо бути поруч. Хоч так. Хоч ненадовго.

Того вечора ми пішли разом. Я хотів розслабитись, вона — сама до мене лізла. Чому ні? Я ж чесно попередив, що кохання не буде. Я привів її у свою квартиру — ту саму, що раніше належала Дему. Він без вагань віддав її мені, коли остаточно перебрався жити в академію. Сказав, що так спокійніше — студенти під наглядом, робота під рукою. А ще він не хотів повертатися в порожню квартиру. Бо Кетта туди більше не приходила, і це місце йому надто сильно нагадувало про те, чого більше не могло бути.

Ніч ми провели разом. Без гучних слів, без ілюзій, без обіцянок. Просто двоє втомлених людей, які на кілька годин втекли від власних думок. Але я знав — це нічого не змінить. Усередині мене все так само було порожньо.

Так тривало якийсь час. Я періодично проводив ночі з Ерсою, і кожного разу після цього мене гризло одне й те саме відчуття — ніби я роблю щось неправильне. Я користувався її коханням, її готовністю бути поруч за будь-яку ціну, і це тиснуло. Але я ж не брехав їй. Не обіцяв. Не грав у кохання. Я сказав усе як є, а вона це прийняла. Принаймні — так мені здавалося. Совість бурчала, але мовчала, бо формально я був чесним. Формально — ключове слово.

Тренувати її в бойовій магії я все ж почав. Ерса не відставала, чіплялася за цю ідею, ніби від цього залежало її життя. Вона була не надто вправна: рухи різкі, щити нестабільні, атаки слабкі й передбачувані. Але впертість у ній була залізна. Вона падала, знову вставала, знову помилялася і знову лізла вперед. У цьому вона навіть викликала повагу. І водночас — втому.

Найгірше було те, що Ерса постійно рвалася в бій разом зі мною. Їй здавалося, що практика — це саме там, де боляче і страшно. Кілька разів я справді брав її з собою, більше щоб вона відчепилася, ніж тому, що вірив у корисність. Я ставив їй завдання триматися позаду, не лізти, прикривати себе і дивитися. Вона кивала. А потім усе одно робила по-своєму.