Розділ 21.2

Я впала на лавку в саду, ноги ледве тримали мене, руки тремтіли, а серце ще досі шалено калатало. Дихання було уривчастим, його ніяк не вдавалося заспокоїти. Мене охопила дивна суміш відчуттів — полегшення, що я вижила, і страшний сум, що Ніда залишилася темною. Я не змогла її врятувати. Я обхопила обличчя долонями і тихо, беззвучно, заплакала. Сльози обпікали щоки і я відчула, як весь біль цих днів, усі хвилювання, страх і відчай виплеснулися назовні.

— Нідо, чому так сталося?.. — шепотіла я, ковтаючи солоні сльози. — Я не хотіла цього. Я не могла цього передбачити. І не змогла тебе врятувати.

Всередині мене пекло відчуття провини. Навіть якщо я вистояла і відбила її атаку, навіть якщо не здалася темній магії — я не могла відкинути думку, що все одно підвела подругу. Я подумки перебирала кожен момент зустрічі з нею, кожну її посмішку, що тепер здавалася чужою, кожен звук її голосу і очі, що світилися дивним сяйвом. Вона так змінилася. Вона тепер належить темній магії, а я залишилася сама. Без своєї найкращої подруги.

«Що ж буде наступного разу, коли ми зустрінемося?» — подумала я і холод пробіг по спині.

Я згадала її слова: «Ми ще зустрінемось». Вони звучали як обіцянка і як загроза водночас. Тіло охопила паніка: чи вистачить мені сил протистояти темній магії, якщо вона атакує знову? І чи зможу я зберегти свою магію, залишитися собою, а не тим злом, яким Ніда хотіла мене зробити?

Я тихо плакала, ковтаючи гіркі сльози, намагаючись знайти рівновагу, відчуваючи, як тіло поступово відновлюється після бою. Серце ще боліло, груди стискало від спогадів про її атаку, але водночас прокидалася рішучість: я повинна бути готовою до наступної атаки. Я маю захистити себе. Я не можу стати темною теж. В мене є дочка. Я відповідаю за неї. А якщо стану темною, то обов’язково ж піду до неї, заберу і перетворю мій єдиний промінчик сонця на темну ніч. Я не могла цього допустити. Я ж залишила Ліадайн на Землі саме для того, щоб вберегти від темної магії. Я маю бути сильною заради неї.

Сльози висохли, а очі засвітилися рішучістю. Я не здамся. Я вистою. І наступного разу я не дам Ніді себе зламати. Я ще довго сиділа тихо в саду, обіймаючи коліна, дозволяючи собі плакати й одночасно збираючи сили. Страх залишався, але поруч з ним народжувалася рішучість: я вистою. І я знайду спосіб врятувати Ніду, навіть якщо їй цього зараз не хочеться.

Трохи заспокоївшись, я вирушила до дому архімага Кадвалара Павадані. Він був єдиним, з ким я могла поговорити, хто знав темну магію так, як ніхто інший. Я хотіла порадитися, зрозуміти, як можна спіймати Ніду так, щоб не нашкодити їй.

Діставшись порталами до будинку колишнього викладача, я постукала, і двері відчинилися майже одразу. За порогом стояв Дем. Моя перша реакція — подив та злість. Він теж мав здивований вигляд, вочевидь, не очікував зустріти мене тут.

— Кетто… — почав він, але я відмахнулася, не бажаючи його слухати, і пройшла всередину.

У вітальні на дивані сидів Нейд, його очі здавалися темними від тривоги, руки стиснуті в кулаки. Вони вже розмовляли з архімагом, схоже, обговорюючи стратегію пошуку Ніди.

— Що ти тут робиш? — рішуче спитала я, повернувшись обличчям до Дема. — Я не хочу тебе бачити.

— Кетто, ми обговорюємо, як знайти Ніду… — він говорив неголосно, спокійно, ніби боявся, що від підвищеного тону я спалахну, як сірник. — Ми тут, щоб допомогти.

— Допомогти?! — я кинула в нього злий погляд, відчуваючи, як лють починає розливатися по венах. — Ти не допоміг, коли вона перетворилася! Ти дозволив їй піти! І тепер ти тут, ніби нічого не сталося! І спокійнісінько говориш про допомогу! Краще б тоді допомагав!

Архімаг Кадвалар, який стояв поряд, спостерігаючи за нашою сваркою, тихо відкашлявся, щоб привернути увагу. Його сиве волосся звично розтріпалося, а погляд, сповнений мудрості, спокійно оцінював нас усіх.

— Давайте заспокоїмося, — його голос був глибоким і спокійним, але в ньому звучала непохитна сила. — Емоції важливі, але зараз вони нам не допоможуть. Кетто, я розумію твою злість, і вона виправдана. Деме, Нейде, ви обидва несете відповідальність, але нам потрібно діяти з холодною головою.

Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати бурю всередині. Архімаг Кадвалар мав рацію. Але Дем… Дем був тут, і серце все одно стискалося від болю й образи. Я ледве стримувала сльози, руки тремтіли, а серце досі пам’ятало бій з Нідою. Голос перехоплювало від хвилювання і я ледве знаходила слова:

— Ніда… — я глибоко вдихнула, намагаючись знайти порядок у власних думках, але слова все одно плуталися. — Я зустріла її біля лісу… вона хотіла, щоб я прийняла темну магію… пропонувала мені стати такою ж, як вона… Я відмовилася, і вона… вона атакувала мене! Я ледве вистояла… я ледь вижила…

Архімаг Кадвалар уважно слухав, його очі були сповнені спокою, але я відчувала на собі кожен його погляд, немов він розумів мої страх і біль.

— Кетто… — почав Дем, коли я договорила, його голос звучав тихо, але нервово. — Як ти могла піти сама? Це небезпечно. Ти могла загинути, могла стати темною…

— Ти не маєш права мені вказувати, як жити і що робити! — різко перебила я, серце знову шалено калатало від злості. — Ми більше не разом, Деме! І я не збираюся слухати твої повчання!

Він підійшов ближче, намагаючись взяти мене за руку, але я відсахнулася, окинувши його розлюченим поглядом.

— Я просто хочу допомогти, Кетто… — почав він тихо, намагаючись втішити мене, — ти знаєш, що я…

— Ти не розумієш! — крикнула я, серце стискалося від болю і страху за Ніду. — Ти не допоміг Ніді! Ти дозволив їй піти! І тепер ти хочеш мені щось вказувати?!

Дем зробив ще крок, намагаючись мене заспокоїти, але його близькість зараз лише сильніше мене дратувала.

— Кетто, я не хочу сваритися. Я хвилююсь за тебе. Ти не повинна була йти сама…

— Мене не цікавить твоя турбота! — крикнула я. — Залиш мене в спокої! Ти не допоміг, коли це було важливо, і тепер твої слова нічого не варті!