Розділ 21.1

МУІРН

Кетта

Вдома я довго плакала. Ніяк не могла прийти до тями, усвідомити, що моя найкраща подруга, яка була зі мною майже все моє життя, більше при зустрічі мене не обійме. Вона атакує і спробує перетворити на темну й мене. Я не хотіла вірити, що це правда. Але втекти від реальності я не могла.

Виплакавшись, я пішла до батьків Ніди і відразу ж відчула зміни. В саду біля будинку чергували бойові маги. Вони причепилися до мене, розпитуючи, хто я і тільки, коли я назвала ім’я, вибачилися і пропустили. Вони добре знали мого батька. Але на темну магію все ж перевірили. Схоже, без перевірки в будинок Ніди тепер не пропускали.

— Вже знаєш? — Нейд відчинив двері майже одразу.

— Вже зла! — буркнула я, проходячи всередину. — Чому ви дозволили Ніді піти?

— Думаєш, якби ми мали змогу її зупинити, то не зробили це? — уїдливо поцікавився Нейд. Але мені було байдуже на його тон. — Ти мені краще скажи: Дем живий?

І в цього малого негідника ще вистачає нахабності жартувати?

— Не хочу про нього говорити. Він обіцяв захистити Ніду і не зробив цього. Де твої батьки?

— На кухні.

Я пройшла на кухню. Поговорила з батьками Ніди, вислухала їхню розповідь про той день. І хоч вже зрозуміла, що Дем не міг нічого вдіяти, але все одно на нього злилася. Він мав захищати Ніду. Але не впорався з цим завданням. Ще й порадив мені навідатися до дочки. Можливо, якби я була тут, разом з Нідою, то її перетворення не сталося б. А так… Це все через нього, через Дема!

Наступного ранку я відправилася на пошуки Ніди. Серце калатало, думки плуталися, а руки тремтіли від безсилля й страху. Я начхала на власну безпеку, я думала лише про Ніду. Мене мало цікавило, що я можу потрапити в неприємності, що не маю достатньо магії та навичок — зараз головне було знайти її.

Я обійшла все місто, заходила в місця, де Ніда любила бувати. Зайшла в невеличке кафе, де ми любили з неї поїсти тістечок і випити кави, зазирнула до парку, де ми стільки років ділилися таємницями, сидячи в тіні старої альтанки. Кожне знайоме місце викликало спалах надії, що можливо, вона тут, але повсюди на мене чекала порожнеча. Ніди ніде не було. Вона на мене не чекала. Паніка повільно повзла тілом, тягнулася за мною і я намагалася заглушити її рішучістю: я знайду її, обов’язково знайду.

Обійшовши все місто, я вирушила в ліс. Дерева ставали дедалі густішими, тіні довшими, а запах трав і квітів пробирався у ніс. Раніше я любила ці аромати, але зараз вони мене тільки дратували. Я йшла вузькими стежками, часто зупинялася, прислухаючись до найменшого шелесту, до будь-якого тріску, що міг би видавати присутність Ніди. Темні маги часто бувають в лісах. Не знаю, що вони тут шукають, але вони завжди сюди приходять. Страх і тривога тиснули на груди, але водночас відчуття, що я наближаюся, що можу її знайти, додавало мені рішучості.

— Де ж ти, Нідо? — питала я вголос, крокуючи знайомою стежкою. Ноги боліли, хотілося їсти, але я не зважала. Я вперто йшла вперед. — Чому не шукаєш зустрічі зі мною?

Серце билося шалено, руки були липкі від поту, а очі не втомлювалися вдивлятися в гущавину лісу. Я повторювала собі, що треба бути обережною, але кожна думка про можливу небезпеку губилася в порівнянні з жахом того, що вона може бути сама, що темна магія змінила її і перетворила на щось, що я можу втратити назавжди.

Я кричала ім’я Ніди в порожнечу лісу, чекаючи, що вона озветься, але тиша лісу лише підсилювала мою паніку. Та я не могла зупинитися. Кожна мить, коли її не було поруч, здавалася вічністю, і я йшла все далі, у глибину лісу, наче потрапляючи в лабіринт, де могла зустрітися з нею — або втратити назавжди.

Минуло кілька днів безплідних пошуків. Я блукала лісом, слідкуючи за кожним рухом, прислухаючись до шелесту листя, до тріску гілок. Серце постійно прискорено билося, але надія не залишала мене: я знала, що колись зустріну її. В один із днів, надвечір, коли я втомилася від пошуків і вийшла з густого лісу на тиху дорогу, думки були тільки про одне — створити портал і повернутися додому, де я зможу трохи відпочити. Я вже підняла руки, відчуваючи магію під пальцями, коли помітила її.

Ніда вийшла з тіні дерев безшумно, ніби привид. Її темна фігура майже зливалася з лісом, а очі світилися холодним, незнайомим світлом. Серце зупинилося на секунду. Я відчула одночасно страх і суміш радості — вона була тут, жива, але зовсім не та Ніда, яку я знала все своє життя.

— Привіт, Кетто! Часом не мене шукаєш? — в її голосі чулася насмішка — холодна і зла. Такою Ніда була з другими, але не зі мною.

— Тебе, — я стиснула кулаки, бо руки зрадницьки тремтіли. — Ходімо додому, Нідо. Ми проженемо з тебе темну магію.

— Ні, Кетто, — тепер її голос звучав тихо, але він ранив кожним словом, як ніж у серце. — Я не піду. Але ти можеш піти зі мною. Можеш теж прийняти темну магію. І тоді ми будемо разом.

Я відступила на крок, серце калатало шалено. Я не уявляла, що буду робити, коли знайду Ніду, не думала про те, що мені, можливо, доведеться з нею битися. Я наївно сподівалася, що зможу з нею домовитися. Адже вона моя подруга! Ми знаємо одна одну з дитинства.

— Нідо, ти завжди боялася стати темною, — нагадала я їй. — Тепер ти темна і пропонуєш мені стати такою ж. Я не можу… І не хочу.

Ніда підійшла ближче, її довге чорне волосся розвівалось, наче живе.

— Раніше я просто не розуміла, яка сила ховається в темній магії, — на обличчі Ніди з’явилася хижа посмішка. — Я не знала, як добре з нею жити. Тепер я відчуваю, ніби заново народилася. Ніби дихаю вільно. Уявляєш, Кетто? Жити без обмежень, без страху, без тих дрібних правил, що тримали мене раніше…

Я зробила глибокий вдих, намагаючись приборкати страх, відчуваючи, як тремтіння пробігає всім тілом.

— Нідо, це все не ти. Твоїм розумом заволоділа темна магія і ти говориш те, що вона тобі диктує. Як би я не хотіла бути поруч з тобою, але я не можу прийняти темну магію. Я не хочу ставати такою, як ти. І тебе я теж такою не хочу бачити. Ходімо зі мною. Я тебе врятую.