Розділ 20.3

— Швидко вони ростуть, так? — задумавшись, я не відразу почула, що до мене звертаються. Піднявши голову, я побачила сусіда знизу, Антона, того самого самотнього батька з дочкою якого дружила Ліа.

— Так, — я не могла не погодитись з його словами. Бо саме про це я зараз думала, дивлячись на дочку. — Особливо, коли рідко буваєш поруч. 

— Не жалкуєш? — він присів поруч зі мною.

— Жалкую, але знайти хорошу роботу тут я не можу, — я зітхнула, відводячи погляд. Не розповідати ж йому про магічний світ!

— Я міг би допомогти, — раптом запропонував він. — Якщо хочеш, звісно.

— Не хочу, — я все ще уникала погляду Антона, хоч і шкірою відчувала — він на мене дивиться. — Мені не потрібна допомога, але дякую.

— Інша сім’я? — в голосі Антона чулася усмішка, але я сприйняла його питання, як знущання.

— Свекрухи моєї наслухався?! — прошипіла я, повертаючись до нього. Голосно сваритись я не бажала, щоб не псувати дочці свято. — Ти слухай, слухай, вона й не таке розповість!

— Та до чого тут В’ячеславівна? — пирхнув Антон. — Я з нею майже не розмовляю. Вона вміє винести мозок і зіпсувати настрій. Звичайне припущення. Якби я не хотів залишати дочку, то зробив би все можливе, щоб знайти роботу поруч.

— Ти не знаєш моїх обставин… — пробурмотіла я, знову відвертаючись.

— І ти не збираєшся мені про них розповідати.

— Ти — чужа людина, Антоне, — я зробила ковток кави, відчайдушно бажаючи випити щось міцніше. Але дитяче кафе, дитяче свято… Тут алкоголь не пили. — Не лізь в моє життя.

— Не такий вже я й чужий. Твоя дочка багато часу проводить в моєму домі. В мене іноді виникає відчуття, що в мене дві дочки, а не одна.

— Дякую, що приглядаєш за Лі…дою, — я ледь не сказала Ліа, але вчасно згадала, що ніхто, крім мене так її не називає. — Але в моє життя не лізь.

— Добре, не буду, — Антон якось легко здався і, діставши з кишені невеличку металеву флягу, налив з неї трошки в чашку з кавою. — Хочеш? Там коньяк.

От з цього треба було починати. Я охоче погодилася і він зробив мою каву більш приємною.

— Я ж лізу не через те, що хочу тебе життя навчити, — Антон спробував виправдатись. — Я бачу, як живе Ліда, як виховує її В’ячеславівна. Вона не вчить її жити, вона вчить її слухатися, бути чемною, лягати спати вчасно, тепло вдягатися, правильно харчуватися і добре навчатися. А як поводитися в складних або конфліктних ситуаціях Ліді ніхто не пояснює.

— Я з нею говорила, що битися — то погано, — після тієї розмови свекруха більше не жалілася на бійки дочки. — Схоже, вона все зрозуміла.

— Битися — не завжди погано, — заперечив Антон. — Один раз показавши силу, надалі тебе почнуть боятись чи поважати. Але лізти точно не будуть.

— Типова думка чоловіка, — пробурмотіла я, але без злості, бо сподівалась, що Антон ще поділиться коньяком. — Ти і дочку свою вчиш бити тих, хто її ображає?

— І свою, і твою, — несподівано зізнався він.

— Ти ідіот, Антоне?! — я не витримала й підвищила голос. Байдуже на коньяк. Цей недоумок вчить мою дочку бити інших дітей. — Якого біса?!..

Я підвелася. Мені хотілося вилити залишки кави в його самовдоволене обличчя. Теж мені батько року! Не кращий за мене! Але я хоча б не вчу дитину поганому.

— Заспокойся, Катю, — Антон схопив мене за руку і потягнув назад на диванчик. — Сідай. Я все поясню.

— Заспокоюсь, якщо будеш звати мене Кет, а не Катя, — пробурмотіла я, неохоче повертаючись на диван. — Терпіти не можу цю форму імені.

— Ліда просить звати її Ліа, ти себе — Кет, — хитро всміхаючись, Антон підлив мені ще коньяку в каву. — Кумедні ви.

— Які вже є, — незважаючи на коньяк в моїй каві, я все ще продовжувала супитись.

— Ліда багато плакала, жалілася моїй Алісі на те, що однокласниці її ображають. Я не міг на це дивитися. Пояснив, як краще себе захищати. Я не вчив її надмірної жорстокості, але коли слова не розуміють, то іноді доводиться діяти більш радикально.

— Я дуже рада, що ти так переймаєшся моєю дочкою, — уїдливо процідила крізь зуби, — але надалі попрошу не радити їй цих своїх «радикальних» методів. Я проти бійок.

— Добре, Кет, вибач, я хотів як краще.

А вийшло як завжди — подумала я, але вголос нічого не сказала. Я дійсно сама була винна, що так сталося. Через те, що мене часто не було поруч, вихованням моєї дочки займаються інші. Добре, хоч якось їй допомагають. Добре, що у Ліа взагалі є друзі.

Свято пройшло добре, дочка того вечора засинала зі щасливою усмішкою на обличчі, але я знала: наше щастя мінливе. Сьогодні все чудово, а завтра — все летить шкереберть. Збираючись назад в Муірн я сподівалася, що темна смуга ще нескоро. Я не підозрювала, що на мене там чекає не просто темний період, а суцільна темрява.