Розділ 20.2

В мене було обмаль часу, щоб підготувати святкування, але я впоралася. Довелося співпрацювати зі свекрухою, бо тільки вона добре знала всіх подружок Ліа. Я зателефонувала всім, запросила й батьків. З подивом дізналася, що одна з подружок моєї дочки — сусідка знизу, дівчинка на рік старша за Ліа. Коли ми тільки переїхали до свекрухи, дівчатка ще не спілкувалися. Аліса, так звали дівчинку, тоді нещодавно втратила маму й була дуже замкнена в собі. Схоже, дівчат поступово об’єднало відсутність одного з батьків у сім’ї і вони поступово здружилися.

З самого ранку, навіть не поснідавши, Ліадайн відкривала подарунки. Дещо я купила тут, дорогою додому, а дещо — в Муірні. Особливо їй сподобалася нова сукня — фіолетового кольору.

— Це мій улюблений колір! — Ліа крутилася перед дзеркалом, намагаючись виглядати «як доросла», але її видавала дитяча, щира радість в очах. — Як ти дізналася, мамо? Я ж тобі ще не розповідала, що мені тепер подобається фіолетовий.

Я не могла не усміхатися, дивлячись на моє маленьке сонечко. Я теж раділа — тому, що не пропустила цей важливий для Ліа день, що сукня підійшла не тільки за розміром, але й припала дочці до смаку. Я вибрала колір через академію Мірравель. Я так звикла до фіолетової форми, що тримаючи в руках три сукні — рожеву, блакитну й фіолетову, зупинила свій вибір на останній. Рожевий колір Ліа майже не носила, блакитного, під колір очей, в неї було багато, а от фіолетовий — це було щось новим для неї.

— Ніяк, — я підійшла до дзеркала і погладила дочку по голові. Вона так виросла за ці кілька місяців, що мене не було поруч. Така доросла вже і така схожа на мене, окрім очей і характеру. — Мені просто ця сукня сподобалася найбільше.

Коли ми увійшли до її улюбленого кафе, Ліа спершу навіть не повірила, що це все справді для неї. Всередині було тепло і шумно, пахло свіжою піцою, шоколадом і ваніллю. Для Ліадайн уже накрили великий стіл біля вікна, прикрасили його кульками і паперовими гірляндами. Вона застигла на порозі, а потім різко обернулася до мене, ніби боялася, що це сон. Я лише кивнула, і Ліа з радісним вигуком кинулася до столу.

Подруги прийшли майже одразу — галасливі, усміхнені, з блискучими очима і подарунками в яскравих обгортках. Ліадайн почувалася щасливою: сміялася, щось швидко розповідала, тягнула мене за руку, щоб показати кожну дрібницю. Вона замовляла піцу сама, з важливим виглядом радячись із подругами, і я мовчки спостерігала за нею, ловлячи кожен момент нашого щастя.

Коли принесли торт з цифрою «10» і запалили свічки, у залі стало трохи тихіше. Ліа заплющила очі, загадала бажання і задула свічки з таким серйозним виглядом, ніби від цього залежало щось надзвичайно важливе. Подруги плескали в долоні, офіціантка усміхалася, а я відчула, як до горла підкочується клубок.

Як би я хотіла, щоб все було інакше — щоб Ліадайн була дочкою Дема і ми святкували її дні народження разом. Ми були б щасливою сім’єю, якби я не припустилася помилки. Але вже нічого не виправиш. Дем і Ліа чужі одне для одного, і щоб я не робила — цього ніколи не зміниш.

Я сиділа трохи осторонь, пила каву і дивилася, як моя дочка щасливо сміється, вимазавши щоку кремом, як обіймає подруг і радіє подарункам. У цей момент мені було байдуже до осуду свекрухи, до втоми, несправедливої долі і до всіх сумнівів. Сумно трохи, але таке вже моє життя. Іншого я не мала. Я просто знала: цього дня я зробила для Ліадайн саме те, що мала. І цього було достатньо, щоб не картати себе надто сильно за помилки.