Розділ 18.2

Не тільки я вигадувала щось нове для допомоги людям. Архімагеса Тіррена теж не стояла осторонь. Вона розробила артефакт з порталом, що у випадку серйозної небезпеки міг автоматично перенести людину у безпечне місце. Портал спрацьовував самостійно, коли магічна і життєва енергія людини знаходилася на небезпечному рівні. Або ж активувався невеликою кількістю магії, якщо у людини не було можливості створити повноцінний портал. Звичайно, такий артефакт був доволі дорогим, бо мав утримувати в собі багато магії для миттєвого та ще й іноді примусового перенесення, тому дозволити його собі міг не кожен. До нього, як і до інших зачарованих речей, потрібно було купувати заряджені магією кристали або ж поповнювати магією самостійно, що для більшості було складною задачею.

Мені ж з артефактом пощастило. Архімагеса Тіррена подарувала мені один, а Дем обіцяв заряджати його за потреби. Я налаштувала миттєве переміщення до академічного саду — зараз це було одне з найзахищеніших місць у місті.

На Землі в мене була своя власна битва. Я намагалася утримати добрі стосунки з дочкою, але з кожним днем розуміла все сильніше: цей бій мені не виграти. Я тепер не могла навідуватись до дочки так часто, як раніше і це утворило між нами прірву. Ні, вона не істерила як раніше, просто від мене віддалилася. Я стала їй ніби чужою. А ми ж були такими близькими раніше! Це краяло мені серце, проте змінити нічого я не могла. Я була потрібна в Муірні. А про Ліадайн було кому подбати.

Ні Дем, ні моя сім’я тепер навіть не згадували про те, щоб привезти Ліадайн сюди. Надто вже небезпечно. І хай там як сильно я не хотіла бути поруч з дочкою, я розуміла: ідеального варіанту бути разом немає.

В Муірні зараз небезпечно. І Ліадайн буде важко за таких обставин пристосуватись до магії.

Повернутись на Землю і жити з нею постійно я теж не могла. Не тільки тому, що життя без магії було мені чужим. Я просто не змогла б нічого дати доньці, живучи там. А тут я хоча б добре заробляла. І там, на Землі, батьки часто їздили на заробітки в інші країни. І нічого поганого в тому не було. Так, дитині мене не вистачало. Але хіба краще було жити на копійки й слухати щоденні дорікання від свекрухи? Навряд чи така напружена обстановка сприяла б чудовим відносинам.

Переїхати ще в якийсь світ, де була магія, проте було безпечніше, ніж у нас зараз? Нічого хорошого з цього не вийде. Мені знову доведеться покладатись лиш на себе, починати з нуля та ще й дитину до магічного світу привчати.

Жоден варіант не був ідеальним. Все, що мені лишалося — чекати, коли війна з темними магами скінчиться і тоді вже я заберу дочку в Муірн. Кілька років нічого не змінять. Та й вона буде вже більш дорослою і самостійною, їй буде легше призвичаїтись тут. Якщо, звісно, війна не затягнеться на довгі роки.

Єдине хороше, що було в ці темні часи — особисте життя Ніди. Подруга нарешті зустріла чоловіка своєї мрії. Жодного бурчання в його бік, жодної критики — Ніда вперше світилася від щастя і планувала майбутнє. Алейд Тінеді — названий на честь одного з богів, що було завжди популярним у нас, трапився Ніді випадково і відразу ж полонив її серце. Кохання змінило Ніду. Я знала її з самого раннього дитинства, але зараз не впізнавала свою подругу. Щаслива, усміхнена, вона ніби літала, а не ходила. Навіть у бік Дема припинила бурчати. Кохання творить дива.

Тільки от щастя її тривало недовго. Повертаючись пізно ввечері разом з Алейдом додому — він працював бойовим магом у відділку міського захисту, приїхав до нас зі столиці — вони натрапили на темних магів. Їм вдалося відбитися і все було ніби добре. Тільки от Алейд начхав на правила безпеки і не перевірився після сутички з темними магами і за три дні й сам перетворився на темного. У себе вдома. Просто на очах у Ніди. І атакував її. Я не знаю, яким дивом подрузі вдалося втекти від нього, адже вона була слабшою в бою, ніж він, але вона вирвалася. Добігла до батьківського дому і впала на підлогу посеред вітальні в істериці. Тут я її і застала, коли прибігла на прохання її батьків.

— Та за що?! — волала Ніда, б’ючи кулаками підлогу. — Єдиний нормальний чоловік трапився за все життя і того темні маги забрали…

Я присіла поруч з Нідою на підлогу і торкнулася її плеча.

— Нідо, люба, підіймися, будь ласка. Ходімо на диван?

Ніда трохи підвелася, подивилася на мене червоними від сліз очима і знову впала на підлогу.

— Який диван?! — голосила вона з таким відчаєм, що в мене самої сльози на очі навернулися. — На мене Алейд напав… Я ледве втекла… Як… як мені тепер жити?..

— Він тебе поранив? — спитала я, оглядаючи подругу. В декількох місцях одяг виявився пропаленим.

— Не знаю… — схлипнула Ніда, притискаючись лобом до моїх колін. — Я нічого не відчуваю…

Я погладила її по голові і звернулася до її батьків.

— Тітонько Каомі, довго вона так? Ви оглядали її? Треба б заспокійливого дати і до ліжка віднести.

— Години дві вже так… — тітонька Каомі витерла сльози. Їй боляче було дивитись, як страждає її дочка. — Не дається вона. Відганяє від себе. Нейд хотів перенести її у спальню, а Ніда ногою його відштовхнула.

— Треба перевірити її на наявність темної магії, — Дем, який прийшов разом зі мною, присів поруч і вже простягнув руку, щоб перевірити Ніду, як та раптом відсахнулася.

— Я не темна!!! — заволала вона на весь дім, зриваючи голос.

— Звісно, не темна, — спокійно відповів Дем, давно звиклий до агресії з її боку. — В тебе просто стрес. Ти на адреналіні. І ти не відчуваєш жодних травм. Я перевірю тебе і полікую, якщо Алейд тебе десь поранив. Заодно й перевірю чи немає в тобі темної магії. Ти ж знаєш, вона може проявитись пізніше. Ти ж не хочеш нашкодити своїм батькам, брату і Кетті?

— Не хочу… — тихо видихнула Ніда і дозволила нам всадовити її на диван.

— Приготуй всім заспокійливого чаю, Кетто, поки я її перевіряю, — Дем сів поруч з Нідою, а мені кивнув у бік кухні.