Розділ 18

МУІРН

Кетта

За останні два роки конфлікт з темними магами переріс в справжню війну. Вони відкрито полювали на нас за межами міст. Деякі маленькі села вони повністю захопили, перетворивши на свої закриті поселення. Я могла не хвилюватися, що на моїх студентів нападуть в лісі — вони вже самі не хотіли туди ходити. Сиділи тихесенько в академії й активно вивчали бойову магію — навіть ті, хто раніше був до неї байдужий. Архімагеса Тіррена повернулася до академії — вона читала лекції з бойової магії, також вела і факультативи з тренування для бажаючих. А бажаючих було багато.

Я теж повернулася до тренування. Переважно з Нейдом, бо у Дема не було часу. Він займався студентами. Нейд дійсно виявився талановитим хлопцем. Я не розуміла, нащо він взагалі навчається в академії, якщо володіє навичками бою на рівні викладачів. На моє питання Нейд відповів, що по-перше йому потрібна ліцензія бойового мага, а без закінчення академії її не отримати, а по-друге, він також поглиблено вивчав зачарування. Як і в Ніди, в нього був талант і до нього.

З подачі Ніди я змінила напрямок у створенні зіль. В один із рідкісних вечорів, коли ми сиділи в неї вдома і пили вино, Ніда запропонувала робити бойові зілля.

— Знаєш, Кетто, мене завжди дивувало, що зілля недооцінюють. Адже ними теж можна атакувати. Тільки от всі покладаються на бойову магію, ігноруючи можливість використовувати бойові зілля.

Мене теж це дивувало, але я розуміла, чому бойові зілля не надто популярні. У давнину, в часи богів і героїв, їх часто використовували, бо люди ще не надто добре володіли магією. Згодом, опанувавши бойову магію, про зілля забули й використовували їх для іншого.

— Вогняну кулю чи крижаний шип з флакончика не запустиш, — я криво всміхнулася, уявляючи, як рідина з флакончика, виливаючись, перетворюється на кулю й летить у бік нападника. — Та й бойового зілля в запасі потрібно мати багато, щоб довго протриматись. Навіть, з поганими навичками бою людина довше протримається завдяки магії, ніж зіллям.

— Та я ж не пропоную тобі варити зілля, які підпалюють чи заморожують все навколо. Вони дійсно не дуже дієві та й погано контролюються.

— А що ж тоді ти пропонуєш, Нідо? — я хоч і вивчала історію зіллєваріння, але у бойові зілля не дуже вникала. Їх не купували, а вивчати те, на що не було попиту — марна трата часу. Та й особисто мені вони були нецікаві.

— Я в домашній бібліотеці випадково знайшла старовинну книгу з зіллєваріння, — Ніда дістала з полички під журнальним столиком стару, пошарпану книгу і простягнула мені. — Там є цікаві рецепти. Паралізуючі зілля, запаморочливі, туманні… Можна безліч всього використовувати, щоб дезорієнтувати нападника.

Я обережно прогорнула кілька сторінок книги. Сторінки були пожовклі, затерті, такі крихкі, що я боялася на книгу навіть дихати.

— На ній руна стазису, не бійся, — бачачи, що я ледь не тремчу над книгою, Ніда усміхнулася. — Можеш забрати собі. Вона мені непотрібна. Моїм батькам теж. Книга належала моїй прабабусі.

— Дякую, — я поклала книгу у сумку. — Я обов’язково почитаю. Але зілля дезорієнтації — не вихід. Можна випадково і самому їх вдихнути під час атаки.

— От для того я тобі і дала книжку, — легка усмішка Ніди перетворилася на широку, вона чомусь дуже раділа. — В ній є зілля, які захищають людину від впливу власних атак. Деякі можна пити, іншими просочують тканину і пов’язують на обличчя, закриваючи ніс і рот. Можна навіть шарф просочити — достатньо буде ним прикритися під час атаки і ти в безпеці. Почитай, Кетто, там дійсно багато цікавого. Тобі сподобається.

Після вечора з Нідою я всю ніч читала ту книгу. І мені дійсно сподобалось те, що я в ній знайшла. Деякі рецепти були не надто хороші, мали побічні ефекти, але я могла над ними попрацювати і покращити. В мене була чудова база. І все завдяки Ніді.

Не тільки я вигадувала щось нове для допомоги людям. Архімагеса Тіррена теж не стояла осторонь. Вона розробила артефакт з порталом, що у випадку серйозної небезпеки міг автоматично перенести людину у безпечне місце. Портал спрацьовував самостійно, коли магічна і життєва енергія людини знаходилася на небезпечному рівні. Або ж активувався невеликою кількістю магії, якщо у людини не було можливості створити повноцінний портал. Звичайно, такий артефакт був доволі дорогим, бо мав утримувати в собі багато магії для миттєвого та ще й іноді примусового перенесення, тому дозволити його собі міг не кожен. До нього, як і до інших зачарованих речей, потрібно було купувати заряджені магією кристали або ж поповнювати магією самостійно, що для більшості було складною задачею.

Мені ж з артефактом пощастило. Архімагеса Тіррена подарувала мені один, а Дем обіцяв заряджати його за потреби. Я налаштувала миттєве переміщення до академічного саду — зараз це було одне з найзахищеніших місць у місті.

На Землі в мене була своя власна битва. Я намагалася утримати добрі стосунки з дочкою, але з кожним днем розуміла все сильніше: цей бій мені не виграти. Я тепер не могла навідуватись до дочки так часто, як раніше і це утворило між нами прірву. Ні, вона не істерила як раніше, просто від мене віддалилася. Я стала їй ніби чужою. А ми ж були такими близькими раніше! Це краяло мені серце, проте змінити нічого я не могла. Я була потрібна в Муірні. А про Ліадайн було кому подбати.

Ні Дем, ні моя сім’я тепер навіть не згадували про те, щоб привезти Ліадайн сюди. Надто вже небезпечно. І хай там як сильно я не хотіла бути поруч з дочкою, я розуміла: ідеального варіанту бути разом немає.

В Муірні зараз небезпечно. І Ліадайн буде важко за таких обставин пристосуватись до магії.

Повернутись на Землю і жити з нею постійно я теж не могла. Не тільки тому, що життя без магії було мені чужим. Я просто не змогла б нічого дати доньці, живучи там. А тут я хоча б добре заробляла. І там, на Землі, батьки часто їздили на заробітки в інші країни. І нічого поганого в тому не було. Так, дитині мене не вистачало. Але хіба краще було жити на копійки й слухати щоденні дорікання від свекрухи? Навряд чи така напружена обстановка сприяла б чудовим відносинам.