Розділ 16.5

— То що трапилось, люба? Як вони тебе образили? Вдарили?

— Ні, — Ліа помотала головою. — Вони погане казали…

Я напружилася. Якщо дівчата її першими не били, то… Ліа точно вчинила неправильно.

— Вони лише словами тебе ображали, а ти їх побила? — уточнила я. — Вони тебе не били і не штовхали?

— Ні. Але вони таке говорили! — Ліа підвела на мене очі, але відразу ж опустила, помітивши, що я насупилася.

— Що вони тобі говорили? — я намагалася звучати спокійно, але суворо.

— Вони говорили, що ти мене покинула і в тебе тепер нова сім’я… І я тобі непотрібна. Що я нікому не потрібна… — в очах Ліа з’явилися сльози.

Я не витримала і обійняла дочку. Нехай я мала б посварити її за те, що вдарила дітей, що не можна так робити, але то пізніше. Зараз я мала втішити дочку, запевнити, що у мене вона одна-єдина.

— Ти мені дуже потрібна, сонечко, — я поцілувала Ліа в маківку. — Я тебе люблю. В мене немає іншої сім’ї. І ніколи не буде. Ти — моя єдина сім’я. Я дійсно працюю. І я дійсно не можу знайти хорошу роботу тут. На жаль.

— Ти на мене сердишся, мамочко? — Ліа підвела на мене очі, сповнені сліз. — Баба Валя дуже сердилася…

— Я розумію, чому ти так вчинила… — я погладила дочку по голові, витерла сльози зі щік. — Але бити інших не можна. Всі конфлікти потрібно вирішувати мирно. 

— Вони постійно мене дражнять, мамо… — Ліа притулилася ще ближче до мене, витираючи сльози об мою сорочку. — Я вже втомилася відповідати.

— Тому й дражнять, що ти відповідаєш. Просто ігноруй їх. Якщо вони не будуть бачити реакції на свої слова, то перестануть дражнити. А ще можеш спитати в них, може, їм заздрісно, що тобі мама гарні подарунки привозить, коли приїжджає?

— Та ні. У них все є. Вони не заздрять. Просто противні.

— А звідки вони взагалі знають, що я кудись поїхала? — я не розуміла, звідки у дівчат така обізнаність про наше життя. — Ти їм розповідала?

— Ні! Я ж з ними не дружу! То мабуть все баба… — Ліа зітхнула. — Вона дружить з бабою Яни. Мабуть, розповіла їй щось.

— Я цій бабі зараз покажу!

Я випустила доньку з обіймів і рішуче попрямувала на кухню, де Валентина В’ячеславівна готувала вечерю. Те, що вона поганої думки про мене, зовсім не означає, що вона має право розповідати про це бабцям однокласниць Ліа. Невже ця стара карга не розуміє, що таким чином може нанести шкоду дитині? Валентина В’ячеславівна розповіла подрузі, та щось сказала своїй онуці — і понеслося.

— Якого чорта ви розповіли бабусі однієї з дівчат, що я рідко буваю вдома? Що ви взагалі їй наговорили, що її клята онука говорить моїй дочці, що в мене нова сім’я і вона мені тепер не потрібна? Нащо ви провокуєте конфлікти серед дітей? Ви взагалі при своєму розумі?!

Я так розлютилася, що ледве стримувалася, аби самій не штовхнути кляту свекруху.

— Цить! — Валентина В’ячеславівна стукнула ложкою по столу. — Геть знахабніла в моєму домі на мене кричати! Пропадаєш чортзна-де, поки я твою дочку виховую і ще чимось невдоволена! Що, правда очі коле? Кинула дитину, приїжджаєш на тиждень. Що я маю думати?

— Тримайте свої хворі фантазії при собі! — я не збиралася говорити тихо. Я так просто їй цього не подарую. — Через вас дитину дражнять і ображають!

— То забирай її з собою і сама виховуй! Чи твоєму чоловікові не потрібна чужа дитина? — Валентина В’ячеславівна криво всміхнулась. Так і хотілося вихватити ложку з її рук і добряче стукнути її по лобі.

— Немає в мене ніяких чоловіків! — простіше було так сказати, аніж пояснювати про складні стосунки з Демом. — Я працюю! Працюю! Скільки ще раз мені вам повторити, щоб до вас дійшло?!

— Працюєш ти чи ні, а дитиною теж треба займатись, — Валентина В’ячеславівна відвернулась до плити, продовжуючи готувати. Цим самим вона ніби показувала, що розмова завершена. — Що б там Ліді діти не говорили, але вона перша їх вдарила. Якби обзивалася у відповідь, то й нічого не було. Але вона билася! Ось де проблема. А ти шукаєш їх всюди, тільки не в своїй святій донечці!

Мені багато що хотілося ще сказати, але я розуміла — немає сенсу. Я зайшла до Ліа, сказала, що скоро повернуся, і втекла з дому. Мені потрібен був простір. Кисень. Пляшка чогось міцного, щоб заспокоїтись.

Трохи посидівши в парку біля дому, я повернулась. Валентина В’ячеславівна якраз накривала на вечерю, а Ліа їй допомагала.

— Нагулялась? — Валентина В’ячеславівна окинула мене невдоволеним поглядом і поставила тарілку з кашею на стіл. — Ось бачиш, Лідо, — звернулася вона до дитини, — твоїй матері важливіша вона сама, а не ти. Навіть коли приїжджає, то тікає від тебе. Хоча б я теж втекла подалі від дівчинки, яка всіх б’є.

На очі Ліа відразу навернулись сльози. Методи виховання Валентини В’ячеславівни були просто жахливими. Не встигла я заспокоїтись, як знову відчула, що злість здіймається гарячою хвилею всередині мене.

— Замовкніть! — гаркнула я. — Я тікала від вас, а не від Ліа! Я люблю свою дочку! Що ви її постійно налаштовуєте проти мене?

— Вона Ліда, а не Ліа! — нагадала мені ця мегера. — Ти сама її так назвала, Катю. Припини її називати дурними скороченнями. Це їй не йде на користь.

Ця Ліда, ця Катя, всі ці земні імена сиділи мені вже печінках. Хотілося сказати, що я зі світу магії, забрати звідси дочку, але ж… Там темні маги. Моїй Ліадайн безпечніше тут, навіть з такою дурнуватою бабою.

— Моя дочка, як хочу, так і називаю, — буркнула я, сідаючи за вечерю.

Вечеря пройшла в напруженій атмосфері. Всі інші дні теж пройшли не краще. Як би я не намагалася довести доньці, що вона мені важлива, але клята свекруха посіяла в ній насінини сумніву і вони вже зійшли. Я не знала, як мені з нею боротися, як не сваритися з Ліа — я нічого не знала. Просто знову пішла. Повернулася в Муірн. Поринула з головою в роботу, тільки б не думати, що моє життя зовсім не таке, яким я його уявляла, коли була юною.