Розділ 16.4

ЗЕМЛЯ

Кетта

Останні кілька місяців я чекала дня повернення на Землю не стільки заради дочки, а щоб хоч ненадовго втекти від Дема. Так. Знову втекти. Але не через те, що мені він став неприємним, просто… Мені було важко. Він говорив правильно, його слова були розсудливими, логічними. Та тільки окрім логіки є ще почуття!

Я не могла переступити через себе. Не могла вдавати, що все добре, що не було тих непорозумінь і років порізно. Мене мучила провина. А ще сумніви. Я не знала, чи вдасться у нас з Демом бути однією сім’єю. Не була певна, що Ліа його прийме.

Звісно, що я розуміла: не спробувавши, я ніколи не дізнаюсь. Але я боялась! І щоб не посваритись остаточно, уникала розмов, ховалася від Дема на Землі. Тут, поруч з донечкою, я могла хоч ненадовго відчути себе щасливою.

Ненадовго. І… не зажди.

З Ліа тепер стало складніше. Якщо раніше вона була милою, тихою і тягнулася до мене, то зараз ми часто сварилися у мої приїзди. Я розуміла, чому це відбувається. Поки мене не було, Валентина В’ячеславівна налаштовувала Ліадайн проти мене, говорила, що я погана мати. А дитина… Вона вірила. Відчувала, що я погана. Бо мене ж не було поруч! Тож я дійсно погана. 

В перший вечір, коли я приїжджала з подарунками, Ліа раділа мені, розповідала про останні події. Наступного дня ми йшли гуляти в парк, обідали в кафе і Ліа обіймала мене, раділа, була хорошою дівчинкою.

А з понеділка зазвичай починалися проблеми. І починалися вони з Валентини В’ячеславівни. В кожен, абсолютно кожен мій приїзд свекруха починала бурчати, як їй важко одній ростити дитину, що мені потрібно знайти роботу тут і самій займатися дочкою.

— Ліда стає некерованою! — цього разу Валентина В’ячеславівна мене особливо здивувала. — Ти уявляєш, Катю, минулого тижня вона побила двох дівчат у школі!

— Як побила?.. — я аж печиво з рук впустила. Воно покотилося столом і зупинилося біля краю.

— А ось так! — Валентина В’ячеславівна аж зловтішалася. — Одну кулаком в живіт вдарила і на підлогу штовхнула, а іншу за волосся тягала і блузку порвала. Мені довелося купувати тій дівчинці нову і вислуховувати від батьків обох, яка Ліда погана! А перед бабусею однієї з дівчат мені взагалі соромно було. Я ж з нею товаришую! І що людям тепер казати? — бідкалася свекруха. — Ліда ж нормальною дитиною була, а як тільки ти почала їздити на ту свою роботу — ніби підмінили! Шкільний психолог сказав, що то в неї якраз через тебе поведінка змінилася. Дитина злиться, бо не бачить матері!

Я дивилася на Валентину В’ячеславівну і не вірила її словам. Як моя мила, тиха дівчинка могла когось вдарити? За що? Чому? Можливо, ті дівчата її спровокували, штовхнули першими, а вона лише захищалася?

— Я вже покарала Ліду. Але тобі теж треба її покарати, а не подарунки возити. Вона геть відбилася від рук.

Покарала? Я застигла. Якщо вона вдарила мою дитину, то я їй зараз всі руки переламаю!

— Як покарали?.. — мій голос зрадницьки затремтів, коли я спитала.

— Як-як! — пирхнула Валентина В’ячеславівна, явно насолоджуючись моєю розгубленістю. — Залишила на тиждень без солодкого і наказала самій мити посуд.

Я видихнула з полегшенням. Отже, Ліду вона не била. Але я мала сказати їй про всяк випадок, щоб навіть не думала цього робити.

— Якщо ви вдарите мою дитину… — почала я, але Валентина В’ячеславівна відразу мене перебила.

— Я ніколи не била дітей! — Валентина В’ячеславівна аж почервоніла від обурення. — В мене інші методи виховання.

Що ж, це радувало. Але не відміняло того факту, з дочкою треба серйозно поговорити.

— А ще вона вимагає, щоб її називали Ліа, а не Ліда. Знову твої вигадки? Ти вже звала її так, як вона була зовсім малою. А тепер продовжуєш, — Валентина В’ячеславівна не збиралася зупинятись і відчитувала мене на повну. — Дитину треба називати однаково, а не вигадувати якісь незрозумілі скорочення для імені.

Я не сперечалася з Валентиною В’ячеславівною. Просто мовчки слухала і кивала. Коли Ліа повернулася зі школи і ми пообідали, я зачинилася з нею в її кімнаті і спитала:

— Ліа, чому твоя бабуся каже, що ти билася з дівчатами?

Ліа спочатку насупилася, а потім швидко заговорила, ніби боялася, що я її переб’ю і не дослухаю до кінця.

— Мамо, все було не так, як тобі розповіли! Вони мене ображали. Я лише дала здачі.

В мене ніби камінь з душі впав. Я так і знала, що моя дочка не могла першою почати бійку. Але ж чому її ображали?