Розділ 16.1

МУІРН / ЗЕМЛЯ

Дем

Я бачив Кетту часто. В академії, в своєму ліжку, але сама вона була не зі мною. Пройшло вже більше півроку з її повернення, а вона досі тримала дистанцію. Попри пристрасть, попри поцілунки, попри приємний час разом вона ні разу не сказала, що кохає мене. Я говорив. Кілька разів. Потім припинив. Бо вона попросила не тиснути на неї з почуттями. Все ж, нібито, і так добре.

Добре?!

Якщо це добре, то погано тоді — як? Кетта тримала дистанцію і зовсім не розуміла, що мені важко вдавати, що все саме так, як і має бути. Вона жила так, як зручно їй, користуючись тим, що я її кохаю і не покину. І я б не покинув, бо вона — моє все, але ж… Я не розумів, коли ми звернули не туди?

Невже вся проблема була в тому, що я в неї тоді про майбутнє розпитував?

Чи в тому, що не зміг швидко знайти і пройшло стільки років?

Чи в її дочці?

Хоч як мені не було боляче, що Кетта народила не від мене, але я був готовий прийняти її дочку. Вона постійно про неї розповідала і я був певен: ми подружимось. Але Кетта не давала мені шансів. Хоч вона прикривалася безпекою дочки, я відчував — проблема не тільки в цьому. І я намагався з нею говорити, пояснював, що я не злюся через дитину, але це ж Кетта. Вона вперта, як тисяча віслюків!

А ще… мене не покидала думка, що Ліадайн може насправді бути моєю дочкою. Так, Кетта запевнила мене, що дитина не моя. І я знаю — вона дійсно не стала б мені брехати, але ж… Вона могла вбити собі в голову, що її дочка від того чоловіка через образу на мене. Вона могла сама не розуміти, хто справжній батько. Трапляється всяке. Навіть, дива. І ми легко могли перевірити тут батьківство, для цього існувало зілля. Кетта вміла його варити. Але ж вмовити її на таке — нереально. Образиться і взагалі перестане зі мною розмовляти.

Мені б хоч раз побачити маленьку Ліадайн! Мені одного погляду на цю дитину було б достатньо, щоб зрозуміти: моя вона чи ні. Та тільки побачити її я не міг. В Муірн Кетта відмовлялася її привозити, навіть на вихідні. Навіть її батькам не вдалося вмовити її. А вони так хотіли побачити внучку! Вони мали на це право. А Кетта їм відмовляла. І брехала дочці про своє походження, про свою сім’ю.

Кілька разів я просив Кетту взяти мене з собою на Землю, але вона не хотіла. То був її особистий час з дочкою, в який вона не пускала сторонніх. Я для неї вже став стороннім. Я втомився з нею через це сваритись. Втомився від всього. Бабуся радила розірвати з Кеттою стосунки і жити своїм життям. Вона вважала, що Кетта тягне мене на дно, руйнує мене. Може й так. Але мені подобалось бути на тому дні. Краще вже так, аніж зовсім без неї.

Моя кохання до Кетти нагадувало залежність. Без неї було погано, але й разом краще не ставало. І я не знав, як зробити так, щоб було добре. Страшенно хотів повернути старі часи, коли Кетта навчалась в академії й всі непорозуміння можна було вирішити лимонним пирогом чи печивом. Теперішні проблеми вони, на жаль, не вирішували і дистанцію між нами не скорочували.

Але я не здамся. Я зроблю все, щоб почути знову слова кохання з її вуст. Я точно знаю: Кетта мене досі кохає. Я відчуваю це в її мовчанні, погляді, дотиках. І одного дня я переможу її впертість. Вона здасться. І ми будемо щасливими. Але поки що залишається лиш чекати і кожного дня, словами і вчинками, показувати цій впертій втікачці, що вона — сенс мого життя.