Розділ 15.7

Я загубилася. Посеред Зачарованого лісу. І все через свою дурну голову! Знала ж, що не можна відходити від Фірніета, але кляті гриби так і манили мене! Я не змогла встояти. І ось тепер я тут. А Фірніета поруч немає. І як знайти його — я не мала жодного уявлення. Я підійшла до високого ніжно-рожевого гриба, що сягав мені майже по пояс, і торкнулася його шляпки.

— Як мені вийти звідси, грибочку? — я заплющила очі, намагаючись відчути магію лісу. — Де шукати Фірніета?

Але відповіді не було. Ліс мовчав. Я була чужою для нього і він не хотів відкривати свої таємниці, не хотів вказувати шлях. Можливо, він хотів мене перевірити? Спокусив цінними грибами і як тільки я повелася на них, то заплутав сліди і розлучив мене з Фірніетом. Чи я забагато сяючих магусів зрізала і ліс мене покарав? Та наче ж не дуже багато, на стежці ще залишилось.

— Чого ти так зі мною, лісе? — я сердито поглянула на дерева. — Я ж лісова, ти не маєш мене ображати. Я з повагою ставлюся до природи. Збираю всі рослинки акуратно, не беру занадто багато. Чого ти так зі мною?

Легкий вітерець торкнувся мого волосся, розтріпавши його. Від його подиху листя на деревах тихо зашелестіло, ніби щось мені говорило. Але я не розуміла їх мови. Я не розуміла Зачарованого лісу. Він був єдиним, в якому я не почувалася своєю.

— І що тепер робити?

Я розвернулась, збираючись піти назад тією стежкою, але… стежки не було! Позаду мене стояла стіна з низьких, але густих кущів. Я спробувала обережно відсунути їх, сподіваючись, що стежка за ними, але кущі мене не пустили. Їх гілки ніби відштовхували мене. Злякавшись, я побігла вперед. Мене накрила паніка. Я боялася застрягнути тут навічно. Я бігла, гілки чіплялися за одяг, дряпали руки й обличчя, а я не могла зупинитись. Я не бачила нічого — ні рослин, ні грибів. Все змішалось. Я мріяла лише повернутись до того місця, де залишився Фірніет.

Я не знаю, скільки б я ще так бігла, аж раптом перед ногами піднялось коріння і я, перечепившись, гепнулася на землю. Кошик впав, його вміст розсипався, а я лежала на землі і тяжко дихала. Коліна й долоні пекли від удару об землю. Сльози образи застилали очі. Я не витримала і розплакалась. Лежала на холодній, недружній землі і поливала її гарячими сльозами.

— Зберись, Кетто… — прошепотіла через якийсь час, втомившись себе жаліти. — Треба шукати шлях.

Неохоче підвелася з землі, обтрусилася й витерла сльози. Підняла кошик й зібрала все, що з нього випало. І стукнула з образою долонею по стовбуру дерева, коріння якого виринуло в мене перед ногами.

— Що я тобі зробила?

Хотілося знову опуститись на землю, сісти під тим клятим деревом і чекати, поки мене знайдуть. Я б, може, так і зробила б, але раптом почула шурхіт позаду себе, ніби хтось пробирався крізь зарості. Злякавшись, що то може бути темний маг, я різко розвернулася і, прикликавши енергетичну кулю, жбурнула її в високі кущі, перш ніж хтось звідти б вийшов. Дуже вже я перенервувала і зовсім головою не думала.

— Оце така вдячність, що я тебе шукаю! — енергетична куля з шипінням розчинилася, зіткнувшись з щитом Фірніета. От дурна! Якби не його швидка реакція, то б він зараз постраждав від моєї атаки.

— Вибач… — я опустила голову. — Я думала, то темні маги. Злякалася.

— Злякалася вона! — Фірніет підійшов до мене, сердито блимаючи очима. — Чого взагалі поперлася по тій стежці сама? Я ж тобі казав: не відходь від мене! Ти ж знаєш правила Зачарованого лісу.

— Та знаю… — зітхнула я, відчуваючи сором. Я ж дійсно все знала, але чомусь вчинила так по-дурному. — Але… побачила сяючі магуси і геть про все забула.

— Ліс часто спокушає. І не пробачає легковажності, — Фірніет говорив таким повчальним тоном, ніби він тут був викладачем, а не я.

— Знаю. Розумію. Визнаю свою провину, — я вже боялася сперечатись. Аж раптом ліс нас обох через це не випустить? — Але все ж… Я ж недалеко відійшла. Чому загубилася?

— Іноді достатньо відійти на кілька метрів і все, ліс тебе переносить в інше місце. До того ж, ти повернулася до мене спиною. Коли не бачиш провідника або він тебе, то часто губишся. Пішли, Кетто, — Фірніет взяв мене за руку, ніби малу дитину. Втім, зараз я себе нею й відчувала. — Я виведу тебе з лісу. Гадаю, ти достатньо рослин назбирала.

— Ти ж не гніваєшся? — я подивилась на нього з надією. Не хотілося втрачати таке чудове знайомство. — Ще якось проведеш мене лісом?

— Не гніваюсь, — заспокоїв мене Фірніет. І хоч його голос звучав невдоволено, але я йому повірила. — Проведу, але якщо не будеш від мене тікати.

— О, — я нервово захихотіла, — тікати — це моє улюблене заняття. Але, — Фірніет так на мене подивився, що вмить посерйознішала, — від тебе тікати не буду.

Вибравшись з лісу, я подякувала Фірніету за компанію і за те, що знайшов мене, і попрямувала до готелю. Пообідавши і зібравши речі, я повернулася в Муірн. Дему я вирішила не розповідати про те, що загубилася в Зачарованому лісі. Не хотілося, щоб він бурчав і сварив мене за дурість. А от про знайомство з Фірніетом я йому розповіла. Думала, що він приревнує, але Дем тільки порадів, що я знайшла людину з тими ж інтересами, як і мої. Він уважно слухав мою розповідь про все, що я знайшла в Зачарованому лісі і які зілля планую варити з цих квіточок та грибів. Дивовижний чоловік! Дем не дуже розбирався в зіллях, не був ними захоплений як я, але все ж мене слухав. Обіймав і слухав. Може, я надто сувора до нього? Може, в нас все вийде знову? Якби ж тільки знати!.. Бо ризикувати і знову обпектися я не хотіла.