Розділ 15.6

Рожеві грибочки на трохи прозорих ніжках манили мене, вони ніби кликали до себе ледь чутним шепотом «Кетто, зріж нас!..». Радіючи мов дитина, я підійшла до грибів і, присівши просто посеред стежки, почала зрізати. Їх було тут так багато, що в мене аж руки тремтіли від захвату. Оце я зіль наварю тепер!

Зібравши сяючий магус, я вирішила трохи пройти вперед. Дуже вже мені кортіло роздивитись й інші грибочки з квітами. Їх на цій стежці виявилось ще більше, ніж на галявині. Я ніби знаходилась у квіткових джунглях. Я рушила далі, обережно розгрібаючи стебла, що нависали над стежкою, й одразу натрапила на перший сюрприз. Ніби хтось розгорнув переді мною барвистий килим із рослин, кожна з яких просила: «візьми мене, я тут найважливіша!».

Спершу мені на очі потрапили зореквітні пелюстки — невеличкі квіти з тонкими пелюстками, що м’яко переливалися сріблястим сяйвом, коли на них падало сонце. Я обережно зібрала кілька — вони чудово підсилювали інші зілля, особливо заспокійливі. Їх аромат — легкий, чистий, з солодкуватою ноткою — вже сам по собі наводив лад у думках.

Далі під коренями дубів я побачила невеликий острівець ще одних рідкісних грибів — мідночашників. Їх капелюшки нагадували маленькі мисочки, і наповнені вони були густим фіолетовим сяйвом. Я доторкнулася до одного мідно чашника — він тихо потріскотів, випускаючи свій темний туман. Він був безпечний для тих, хто знав, як з ним поводитися.

— Ви мені теж знадобитесь, — прошепотіла я й акуратно склала грибочки до кошика.

За кілька кроків я знову завмерла. Переді мною хиталися високі пелюсткокрили — квіти, пелюстки яких були такими тонкими, що тремтіли від найменшого руху повітря. Вони здавалися майже прозорими, мов зітканими з ранкового туману. Їх використовували рідко, бо зірвати пелюстку, не пошкодивши структуру — складна задача. Але ж я не дарма стільки років працювала з рослинами. Обережно, двома пальцями, я відокремила декілька пелюсток, наклала заклинання стазису і поклала до кошика.

Попереду стежка ще більше звужувалася, ніби вела мене спеціально до чогось цінного, приховувала щось важливе. І так воно й було. Під старим пеньком росли маленькі яскраві грибочки — бурштинки. Круглі, трохи теплі на дотик, вони ніжно світилися, ніби маленькі сонечка. Вони були такі прекрасні!

Зібравши бурштинки, я продовжила рухатися далі з таким азартом, наче потрапила в справжній рай для зіллєвара. Вітерець ледь ворушив листя, десь над головою крикнула пташка, а я відчувала лише одне — я на своєму місці. Серед квіткових джунглів, з кошиком, що важчав з кожною хвилиною, і з щасливою усмішкою, яка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.

Аж раптом усмішка зникла з мого обличчя. Я зупинилася. Обернулася. І з жахом зрозуміла, що Фірніет за мною не пішов.