Розділ 14.3

Єдине, що відволікало мене від тяжких думок — робота. Я занурилася в неї з головою. Викладання, створення зіль, збір і заготівля трав — я цим жила. Щоб створювати більше зіль і встигати перевіряти роботи студентів, я взяла собі помічницю. Зарплатню їй платив Дем — тепер всі асистенти викладачів отримували гроші від міністерства, а не з гаманця викладача, тож я нічого не втрачала. Евона Тімоні була найздібнішою дівчиною на першому курсі. Її любов до зіль нагадувала мою, але сама дівчина була моєю повною протилежністю — тиха, серйозна, сором’язлива. З Евоною про дрібниці не поговориш, але все, що стосувалося зіль вона із задоволенням обговорювала.

В один із вечорів ми з нею працювали над новим рецептом заспокійливого зілля. Лабораторія тонула в напівтемряві: лише кілька світильників кидала тепле сяйво на робочі столи та полиці з інгредієнтами.

— Магесо Кетто, а чому ви сьогодні замінили корінь стрілочника на сушені пелюстки туманника? — тихо запитала Евона, старанно перетираючи трави в ступці.

— Стрілочник дає надто різкий аромат і при постійному вживанні викликає звикання, — пояснила я, додаючи інгредієнти в казанок. — А туманник працює м’якше. До того ж, він краще взаємодіє з м’ятою. Подивись, колір має стати трохи блакитним.

Евона схилилась ближче й кивнула, так серйозно, ніби я щойно відкрила їй якусь таємницю століття.

— А якщо… додати дрібку сріблястого моху? Для стійкості? — несміливо запропонувала вона.

Я задоволено усміхнулась. Розумна дівчинка! Я навмисно не розповідала їй повний рецепт, очікуючи, що вона здогадається.

— Можна. Але лише дрібку. Інакше воно увійде в сильну реакцію з туманником і перетвориться на зілля енергійності. Я колись додала трохи більше, ніж треба і всю ніч вигадувала нові рецепти зіль замість того, щоб спати. Спокійна була, але спати геть не хотілося.

Евона тихо пирснула. Хай для мене це був ледь чутний звук — для неї він уже вважався гучним сміхом.

— Я запам’ятаю, — сказала вона й додала моху рівно стільки, скільки треба.

Робота поруч із Евоною була на диво приємною: вона не ставила зайвих запитань, не говорила без потреби, але в її тиші не було незручності. Лише зосередженість і повага до справи, якою ми займались. Хоча іноді мені й хотілося поговорити з нею про щось інше. Але така вже вона — серйозна і відповідальна. Може, саме така асистентка мені й була потрібна, щоб не відволікатись на сторонні речі.

— В тебе добре виходить, Евоно, — сказала я, помішуючи зілля. — Краще, ніж у більшості третьокурсників.

Евона опустила очі, злегка червоніючи, ніби їй було незручно приймати похвалу.

— Це завдяки вам, магесо Кетто, — тихо прошепотіла вона. — Я б сама ніколи…

— Ні, — перебила я м’яко. — Твої знання — твоя заслуга. Я можу лише направляти.

Евона тільки кивнула у відповідь.

Ми працювали ще з годину, поки зілля не набуло потрібного кольору. Надворі вже стемніло, у вікна заглядав місяць, а я ловила себе на думці, що вперше за останні дні в голові стало тихіше. Робота завжди вміла мене рятувати. А поруч із цією старанною дівчиною — навіть швидше, ніж я очікувала.

Але все ж, дивлячись, як вправно Евона створює зілля під моїм керівництвом, я відчувала легкий смуток. Мені хотілося, щоб разом зі мною варила зілля моя донька. Я уявляла, як розповідаю моїй Ліадайн — тут, в Муірні, я зовсім забула, що на Землі вона Лідія — про властивості трав, ягід, мінералів і ми разом варимо її перше зілля. Мені здавалося, що Ліа зацікавиться зіллєварінням. Вона ж моя дочка! Але донечка була там і зовсім не знала про магію та зілля, а я тут, намагалася заробити для неї на краще життя.

Сидячи пізно ввечері в кабінеті Дема, поки він закінчував розгрібати якісь папери, я повільно пила трав’яну настоянку і жалілася на життя.

— Так сумую за Ліа… — я постійно говорила про неї з Демом, хоч іноді й намагалася себе зупинити, думаючи, що його це ранить. Але взагалі не говорити не могла. — Хочеться вчити її зіллєварінню, збирати разом трави та ягоди в лісі, але… Боюся, що зустріну темних магів і не зможу її захистити.

— То не ходи в ліс без охорони. Ходи зі мною, — Дем на мить відірвався від паперів і підморгнув мені. — Ти ж знаєш, я на вихідних вільний.

— Ти ж не дуже любиш збирати зі мною трави, — я пам’ятала, як Дем бурчав під час наших прогулянок на природі, що я надто захоплююсь роботою і не вмію відпочивати. — Та й мені потрібно трохи часу наодинці, щоб наповнитися енергією природи після спілкування з людьми. Ліс мене заспокоює.

— Не люблю, але твоя безпека важливіша. Втім, якщо хочеш гуляти сама, то тобі слід згадати бойову магію. Може, почнеш тренуватися?

А це була хороша ідея. Мені дійсно не завадило б згадати, як атакувати і захищатись. Якщо рецепти зіль я не забувала, то навички бойової магії за роки життя на Землі підзабулися.

— І хто ж мене буде тренувати? Ти? — я хитро примружилася, уявляючи, як ми будемо проводити тренувальні бої.

— Можу і я. А можеш попросити Нейда. У нього талант. Тільки безкоштовно він тренувати точно не буде. Йому потрібні гроші на дівчат і розваги.

— Ще я гроші витрачати буду! — я розсміялася. Я ніяк не могла звикнути, що Нейд вже такий дорослий. В моїй уяві він досі був малим, нестерпним хлопчиськом. А тепер — молодий хлопець, вищий від мене на цілу голову. — Краще ти.

— Тоді замість того, щоб валятись в ліжку до 12-ї дня будемо з самого ранку починати тренування.

— Та ну, так нецікаво, — я насупилася. Я любила у вихідні довго поспати.

— А коли ж тоді тренуватися? Вечорами ти зілля вариш.

— Щось придумаємо, — я зітхнула. Якби ж тільки більше часу в добі було!

Я зробила ковток настоянки, відставила склянку і заплющила очі. Я так втомилась за сьогодні, що не хотілося ні пити, ні говорити, ні рухатися. Я просто слухала, як тихо шурхотіли папери в руках Дема. Я майже заснула в кріслі, коли голос Дема мене змусив здригнутися від несподіванки.