Розділ 14.2

До мене прийшли всі мої подруги — Ніда, Айна і Орфлея з Тороною. Мама напекла для нас печива і ми за пляшкою вина розповідали одна одній про все, що відбувалося з нами за ці 8 років. З нас п’ятьох тільки у Ніди з Орфлеєю не було дітей. Ніда, як завжди перебирала хлопцями у пошуках того, єдиного, хто витерпить її складний характер, а Орфлея просто не хотіла поспішати. У Айни був 3-хрічний син, а от Торона відразу двох дівчаток народила, на рік молодших за мою Ліа. Ми приємно провели час, згадували студентське життя, ділилися тим, що пропустили в житті одна одної. Розійшлися всі пізно ввечері, домовившись тепер зустрічатись частіше. Цей теплий вечір ніби знову повернув мене в минуле — в ті безтурботні часи, коли я була ще зовсім юною. І я безперечно раділа, що мої подружки мене не забули, не викреслили зі свого життя. Бо я їх ніколи не забувала і часто мріяла на Землі про такі ось дружні посиденьки з ними всіма.

А потім в моє життя знову прийшли навчальні будні. Тільки тепер навчала я. Я дуже хвилювалася перед першим заняттям, але архімагеса Марева мені допомогла. Вона представила мене студентам, провела разом зі мною перші пари у кожного курсу. Після обіду вона мені віддала всі свої плани і до самого вечора пояснювала, що і як треба робити. Доволі швидко я влилася в роботу і почувалася впевненіше. Студенти мене прийняли.

Я знову більшість часу проводила в академії. В першій половині дня — заняття, а в другій — я працювала в уже своїй лабораторії над зіллями. Все ж тут зручніше було варити зілля, ніж вдома. Я мріяла, що колись зароблю достатньо грошей на власний дім і там в мене буде повноцінна лабораторія, не гірша, ніж в академії.

Вечорами ми часто йшли разом з Демом до нього додому. До батьків я приходила не щодня, але вони не скаржились. Вони знали, що я поруч і мене в будь-яку мить можна побачити. Вони розуміли, що в мене своє життя. Дем кілька разів починав розмову щодо наших стосунків, але я його зупиняла. Мені не хотілося думати про майбутнє. Я хотіла жити зараз. А зараз мене мучило почуття провини перед Демом, яке заважало побудувати нормальні стосунки.

Я не могла забути минуле. Я відчувала, як воно стояло між нами. Я не могла викреслити зі свого життя дитину від іншого чоловіка. Я не була певна, що Дем зможе полюбити чужу дитину. Він постійно про неї розпитував, я бачила щирий інтерес в його очах, але… Що буде, коли вони насправді зустрінуться? Виявляти інтерес і жити з чужою дитиною — це не одне й те саме. Та й невідомо, як Ліа поставиться до нього. А її думка, її комфорт мене хвилював більше за власний. А ще я просто не хотіла нав’язувати Дему чужу дитину. Просто зустрічатися без жодних зобов’язань здавалось простішим. Ми ж все одно разом. То що ще йому потрібно? А народжувати ще одну дитину я у будь-якому випадку не збиралась, незалежно від наших стосунків.

Врешті-решт ми все ж поговорили, бо Дем, попри видимість розуміння, все ж намагався розібратись, що мені заважає повернутись до тих стосунків, які в нас були до моєї втечі. Він не просто хотів відповідей, він хотів мені допомогти розібратись в собі.

— Мені байдуже, хто батько твоєї дитини, — говорив Дем, хоча я чудово розуміла, що йому не байдуже. Просто він, як завжди, намагався бути розсудливим, правильним.

— Не байдуже мені, — що б там Дем не говорив, але я поки що не готова була жити з думкою, що він прийняв мою дитину. Дивитись, як він піклується про Ліа і розуміти, що вона йому чужа. І чужа саме тому, що я зробила помилку. — Я так не можу, Деме. Принаймні, не зараз. Можливо, через кілька років я звикну. Можливо. Якщо ти не будеш на мене постійно тиснути.

— Добре, — Дем говорив спокійно, але ж я добре його знала і бачила, як його зачіпають мої слова. Та жити разом, прикидаючись, що все добре — було ще гірше. Я хотіла бути чесною з ним. Дем це заслужив. — Що ще тобі заважає?

— Навіть якби не моя дочка… — я повільно вдихнула, даючи собі невеличку паузу, перш ніж скажу те, що мала сказати. — Деме, серйозні стосунки — це про сім’ю в майбутньому. А яка зараз сім’я? Я постійно в роботі, ми проводимо час тільки ввечері, навіть, не кожен день. Я живу на два світи. У нас немає часу на сімейне життя.

— Багато людей працюють і мають сім’ї.

— Я не бачу сенсу в створенні сім’ї, з якою майже не проводиш спільного часу.

— Але ж ти і з дочкою не проводиш зараз багато часу! — заперечив Дем. Тепер вже він не прикидався спокійним. Він почав злитися. А я… я не хотіла з ним сваритися. Я надто втомилася для цього. — Проте, вона — твоя сім’я.

— З дочкою це тимчасово. Просто прийме це, Деме. Я не можу зараз дати тобі більше. Я не говорю, що так буде завжди. Але я не знаю, скільки часу мені потрібно, щоб розібратись в собі, налагодити своє життя. Якщо тебе це не влаштовує, краще не знущатись одне над одним.

Я хотіла бути з Демом. Але не могла пробачити собі, що народила дочку від іншого. Не могла дати йому сімейного затишку. Але трималася за нього, як дурепа. Я знала, що вчиняю несправедливо по відношенню до нього, але інакше дійсно не могла. Можливо, час все розставить по своїх місцях. Мені б хотілося цього. А ще — розуміння Дема.

— Не те щоб мене це влаштовує, але я не хочу втрачати тебе, Кетто, — ці прості слова, сказані тихим, знову спокійним голосом, ранили мене більше ніж його крик. Але я не показала, що вони мене зачепили, тільки тихо зітхнула, ховаючи біль глибоко всередині. — Тому більше не буду тиснути. Тільки ти скажи, якщо щось зміниться. Добре?

— Скажу.

І більше ми дійсно не повертались до обговорення наших стосунків, за що я була вдячна Дему. Хоча я постійно думала про них, як, мабуть, і Дем.