Розділ 13.4

Вечір і ніч в компанії Дема промайнули непомітно. Ми не торкалися складних тем, тому гарно провели час разом. Поснідавши, ми розійшлися в різних напрямках — Дем до академії, а я забігла додому, щоб перевдягнутись і взяти кошик, і відправилась до лісу. Вночі пройшов дощ, але я мала поповнити запаси трав, грибів та ягід. Я відчула неймовірне піднесення, коли вперше після 8 років зайшла в свій рідний ліс. Тут все таке рідне, знайоме! Ось тепер я дійсно відчувала, що повернулась додому. Дерева шепотіли, трави тихо співали, а стежка вела мене до найбільших лісових скарбів. Я йшла повільно, насолоджуючись дивовижним ароматом лісу — свіжим після вчорашнього дощу, і збирала трави з ягодами. Мені стільки зілля треба було наварити! Ввечері Аона дасть мені список і я з головою порину у своє улюблене заняття.

Я ступала обережно, ніби досі не вірила, що я тут. Листя під ногами тихо шелестіло, гілки обережно торкалися моїх плечей — вітали з поверненням. Схоже, ліс теж за мною сумував. Я присіла біля першої знайомої рослини — вузьколистої, з білими краями. Легке пружне стебло, характерний запах — її я впізнала одразу, ніби й не було цих років без трав і зіль. Я обережно зрізала необхідну кількість і поклала в кошик. Далі під великим дубом я знайшла кущі дрібних темних ягід. Після дощу вони були холодні, гладкі, ніби їх щойно витягли з води. Торкнулась пальцями — не переспілі, саме те, що треба. Коли я нахилялась за черговою рослиною чи грибом, то відчувала запах вологого моху, грибів, опалого листя, прохолоди, що залишилась від нічного дощу. Ці аромати вселяли в мене відчуття спокою й гармонії. Я сумувала за цим місцем більше, ніж уявляла. Сумувала за можливістю йти тихо, дихати глибоко й не думати ні про що, крім того, що маєш зібрати.

Ще одна трава — низька, з товстими стебельцями, які треба зрізати майже біля самої землі. Я присіла, відсунула листя й акуратно зрізала потрібну кількість. В кошику вже зібралася ціла колекція, що приємно пахла і тішила моє серце. Я знаходилась в своїй стихії. Я робила те, в чому була найкращою. Я йшла і йшла, збираючи необхідне, і кожна знайдена трава, кожна ягода нагадували мені: я нарешті повернулась туди, де мені добре.

Я так захопилась збиранням трав, що не помітила, як зайшла надто далеко. Кошик був повний, але повертатись не хотілось. Я обіцяла собі, що пройду ще трохи, лише один кущ з ягодами, одна рослина — і повернусь. Та коли я нарешті підняла голову, то зрозуміла, що зайшла в самісіньку гущавину. Гілки кілька разів чіпляли мене за куртку, ніби намагалися зупинити, але я думала, що просто незграбно рухаюсь. Не надала цьому значення, забула про знаки лісу — і це була моя помилка.

Я пройшла крізь вузьку ущелину між двома великими валунами, прагнучи зібрати ще жменю ягід для протизастудного зілля. Вони любили рости в таких місцях — в тіні невеличких скель або біля печер. Я вже остаточно вирішила: зберу їх і піду додому. Досить з мене лісових прогулянок. Але все пішло не так, як гадалось.

Внизу, на невеликій галявині, стояли двоє темних магів. Вони теж збирали ягоди — мої ягоди! — і я сподівалася, що вони мене не помітять, але гілка зрадницьки тріснула під моєю ногою і вони обернулися на звук.

— Трясця… — ледве встигла видихнути.

Перша вогняна куля пролетіла за кілька сантиметрів від мене, спаливши кору на дереві позаду. Я кинулась вбік, інстинктивно піднімаючи щит. Він затремтів у повітрі, слабкий, нерівний, але прийняв на себе другу атаку — енергетичний розряд, який вибив би з мене дух, якби влучив.

За роки життя на Землі я зовсім забула, які небезпеки приховують наші ліси і як потрібно вести бій. Та й я не була достатньо сильною, щоб битися з двома темними магами. Я вирішила діяти хитрістю. Запустила в їх бік яскравий спалах світла — він не ранив, але засліпив їх обох на кілька секунд. Я використала цей час, щоб пірнути між деревами і сховатись.

Позаду почувся тріск — в мене жбурнули ще одну кулю. Вогонь зірвав гілля над головою, сипнуло жаром. Я пригнулася, ковзнула вниз схилом, мало не падаючи. Серце гупало так, що здавалося, ось-ось проб’є груди.

Я не можу сама битися з темними магами. Але можу втекти. Це те, що я добре вміла робити.

Я бігла вперед, тяжко дихаючи, холодне повітря обпікало легені, поки нарешті не побачила невеличку печеру. Я прослизнула всередину і почала відкривати портал. Для особистих порталів в магічному світі не потрібно було створювати складних схем і палити свічки з травами. Потрібна була лише магія і розуміння, як все робити. Та тільки від хвилювання мої пальці тремтіли, магія слухалась погано і я ледве не вилаялася вголос від відчаю. Темні маги в будь-яку мить можуть мене знайти — нагадала собі. Довелося зібратися, стиснути зуби й діяти методично — символ за символом, лінія за лінією.

Нарешті портал з’явився, спалахнувши надто яскравим світлом в темній печері. Я кинулась у нього, не озираючись. І вже наступної миті опинилась у власному саду позаду будинку. Все тут було знайоме, надійне, безпечне.

Я стояла, схопившись руками за грушу, і намагалася заспокоїтись. Кошик валявся біля моїх ніг, трави з ягодами розсипалися по землі, та мені зараз було не до них. Ноги тремтіли, пальці заніміли від напруги, а в грудях стискалося так, ніби темні маги все ще бігли за мною.

Я була вдома, в безпеці. Але страх ніяк не відпускав. А разом з ним знайома думка: я не можу привести дочку в цей світ. Я себе від темних магів не можу захистити, а її не захищу тим більше. Як би мені не хотілося, щоб Ліа вивчала магію і була поруч зі мною, сьогоднішній випадок ще сильніше запевнив мене: моїй дівчинці тут не місце.