Розділ 12.3

Вигадати привід для довгих відлучень виявилося легше, аніж втілити ці відлучення у життя. Попри всю відповідальність Валентини В’ячеславівні, вона відносилася до Ліди по-різному. Валентина В’ячеславівна кидалася в крайнощі, говорячи про неї. То «Лідочка, дитинка моя, єдине, що в мене залишилося від бідолашного Павлика», а то «нагуляла Катя дитину, а тепер мені годувати їх обох». Я не була певна, що мені не вилізуть боком мої поїздки до Муірну. Та не лише реакція свекрухи мене хвилювала. Найбільшою проблемою могли стати почуття Ліди. Як вона сприйме те, що мені доведеться надовго її залишати? Як мені самій буде без неї? Я збиралася поїхати до Муірну на місяць, бо треба було з купою справ розібратись, але не була певна, що ми витримаємо таку розлуку.

— Лідо, мені потрібно з тобою поговорити, — в суботу ввечері, допомігши дочці з уроками, я зварила їй какао і всадила напроти себе.

— Щось трапилось, мамо? — Ліда обережно взяла з моїх рук чашку з какао, вдихнула його аромат, але пити не квапилася. Вона чекала, що я їй скажу. Така серйозна дитина, з дорослими мудрими очима. Не те, що її непутяща матуся.

— Нічого, сонечко, але мені тепер доведеться часто їздити на заробітки. Пам’ятаєш, я вам з бабою Валею розповідала про свою тітку? Вона запропонувала мені роботу, але я маю поїхати в невеличке селище, де немає мобільного зв’язку. Я не зможу тобі телефонувати.

— Ти мене кидаєш? — на очах Ліди з’явилися сльози.

— Ти що, люба? — я погладила дочку по плечу. — Звісно, ні! Я ж не на роки їду. Всього на місяць. Зароблю трохи грошей і повернуся до тебе.

Ліда зробила кілька ковтків какао, а потім поставила чашку на столик. Її брови насупилися, губи тремтіли, а ясні блакитні очі дивилися на мене з образою.

— Я не хочу жити з бабою Валею! Я хочу жити з тобою! — Ліда шморгнула носом, сльози потекли з її очей, залишаючи вологі сліди на її щоках і криваві рани в моєму серці. Хотілося відмовитись від Муірну, аби тільки моя дитина не плакала, але я мала її забезпечувати. А заробити достатньо грошей я зможу тільки в Муірні. — Не треба мені ніяких грошей! І подарунків! Мені потрібна ти!

Плануючи розмову з дочкою, я сподівалась, що вона мене зрозуміє, адже Ліда в мене така розсудлива, але зараз переді мною була звичайна ображена дитина, якій потрібна була мама.

— Лідочко, зрозумій, без грошей жити важко. І річ не тільки в подарунках. Треба платити за квартиру, їсти, вдягатися, іноді потрібні ліки. Пенсії баби Валі недостатньо для нормального життя.

— З нею взагалі не буде нормального життя! — Ліда вже істерила. Я лише сподівалася, що ВВ за переглядом телевізору не почує нашої розмови. — Вона сувора.

— Мені теж не хочеться тебе залишати з нею, не хочеться розлучатись надовго. Але я маю, — я простягнула руку, щоб погладити Ліду по голові, але вона відсунулася від мене. — Зароблю достатньо грошей і ми зможемо жити окремо. Вдвох.

Я не могла спокійно дивитися в ці заплакані дитячі очі, що зараз були схожі не на небо, а на бурхливе солоне море. Серце розривалось на шматки. Та хіба я могла вчинити інакше? В Муірні зараз небезпечно. Я не можу забрати доньку з собою. А повертатись щовечора з Муірна на Землю — зовсім не варіант. Я не зможу повноцінно працювати тоді.

— А з собою ти мене взяти не можеш?.. — Ліда витерла сльози і з надією поглянула мені своїми блакитними озерами в самісіньку душу.

— На жаль, ні, — я похитала головою. Я передбачила це питання і в мене була логічна відповідь на нього. — Там, куди я їду, немає школи. Тобі треба навчатись, Лідо.

— Ти погана, мамо! — я хотіла обійняти дочку, щоб втішити її, але вона мене відштовхнула і втекла під ковдру в своє ліжко.

Я лягла поруч, обіймаючи Ліду крізь ковдру, чекаючи поки вона виплачеться і заспокоїться. Душа боліла, совість мучила, але я розуміла: інакше я вчинити не можу. Колись Ліда мене зрозуміє. А зараз вона має повне право ображатися.

— А пам’ятаєш, як я тебе називала, коли ти була зовсім маленькою? — я тепло усміхнулася дочці, коли вона нарешті висунула носик з-під ковдри. — Ліа. Це було твоє магічне ім’я. Хочеш, я знову буду тебе так називати?

Я хотіла називати дочку Ліа. Мені те «Ліда» так само різало вуха, як і «Катя» замість Кетти. Та я не можу змусити дочку відгукуватись на чуже для неї ім’я.

— Ніхто мене так не називає, — дочка все ще ображалася, її надуті губи і насуплені брови надто красномовно про це говорили. — Нащо мені два імені?

— У будь-якого імені може бути купа скорочень і пестливих форм, — в Муірні ми мали тільки скорочені форми імені, часто всього одну-дві, але в цьому світі їх було достатньо. — Ось, наприклад, тітонька Ніка називає мене не Катя, а Кет. То чому ти не можеш бути одночасно Лідою і Ліа?

— Називай, як хочеш, — пробурчала дочка, вибираючись з-під ковдри.

Вона взяла зі столика чашку з вже холодним какао і, швидко випивши, вийшла з кімнати. Мабуть, пішла на кухню мити чашку. Вона була змалечку привчена до порядку.

Залишившись у кімнаті одна, я заплющила очі і шумно видихнула. Для себе я вже вирішила: тепер буду подумки називати дочку Ліа, а не Ліда. Та й вголос потрохи буду привчати. Можливо, за кілька років ситуація з темними магами зміниться і зможу забрати дочку в Муірн. Там їй вже точно доведеться змінити ім’я.

— Чому так складно?.. — тихо прошепотіла, щоб тільки зірки за вікном почули.

Але зірки ніколи мені не відповідали. І доля не була до мене прихильною. Та я впораюся зі всім, їм на зло. Я доведу, що я можу. Я зроблю своє життя кращим. Обов’язково. Хай навіть мені знадобиться не один рік для втілення своєї мети.