Розділ 12.2

Опинившись в знайомому лісі на Землі я перш за все зазирнула у свій мобільний телефон. В Муірні можна було магією заряджати немагічні предмети, що зазвичай заряджались від електрики, тому я відразу побачила: мене шукали. Але на мій подив, від свекрухи було лише кілька пропущених викликів. А от від Ніки, окрім викликів, були ще й повідомлення.

«ВВ телефонувала мені, шукала, куди ти поділася. Я відповіла, що ми на дачу до мене поїдемо на всі вихідні, а зараз ти спиш, тому не відповідаєш. Якщо до вечора неділі не з’явишся, ВВ мене з’їсть».

ВВ — так ми називали в листуванні Валентину В’ячеславівну, щоб коротше було. Я була рада, що Ніка підіграла мені, хоча й забула їй написати, щоб прикрила мене, коли вирушала тестувати нову схему для порталу.

«Кет, ти де? Я хвилююсь. ВВ знову телефонувала. Збрехала їй, що ми затрималися до понеділка, а ти десь телефон загубила», — це повідомлення прийшло в неділю ввечері.

«Кет, ти жива? Я не зможу довше брехати», — а це — в понеділок зранку.

«Якщо ввечері не з’явишся, я буду змушена сказати про твоє зникнення. Ліда дуже хвилюється. Я теж», — відразу після попереднього.

Я зателефонувала Ніці і повідомила, що зі мною все гаразд. Вона злилася, що я її не попередила, почала розпитувати, але я не могла їй розповісти правду. А на брехню зараз не було часу. Пообіцявши потім все розповісти, я поквапилася додому. Телефонувати свекрусі я не хотіла. Тільки кричати на мене буде. А мені потрібна біла тиша і спокій, щоб обдумати все, що я їй розповім.

Дорогою мені прийшов в голову геніальний план: я розповім, що в селі, де у Ніки дача, зустріла свою тітку. Через неї і затрималась, а ще вона, дізнавшись про мою дочку, вирішила помиритись і передала купу подарунків. Також я вирішила, що саме до неї, у своє «рідне місто» я буду «їздити на роботу». Правдоподібний і зручний варіант.

— Ти божевільна? — ледве побачивши мене на порозі, Валентина В’ячеславівна накинулася на мене. — Лідочка плаче! Що ти за мати така? Кинула дитину і зникла невідомо куди!

— Я була з Нікою… Вона ж вам казала, — я сунула свекрусі коробку з тортом і пакет з продуктами, які купила дорогою після продажу в ломбарді прикрас.

 Валентина В’ячеславівна трохи подобрішала, побачивши купу їжі, але все одно продовжила бурчати.

— З Нікою. Звісно! По чоловікам, мабуть, бігала! Що, грошей надавали?

— Я зустріла свою тітку, — процідила крізь зуби. Мене страшенно злило, коли Валентина В’ячеславівна звинувачувала мене в розпусній поведінці. Я ж не така! — Ходімо на кухню, зараз я вам все поясню.

Я розповіла Валентині В’ячеславівні свою вигадку, повідомивши, що тепер буду часто їздити до тітки. На заробітки. Я думала, що вона знову почне фантазувати, що я сплю з чоловіками за гроші, але вона вже заспокоїлася і повірила в мою брехню. Розібравшись зі свекрухою, я поїхала до Ніки, щоб і їй розповісти свою брехню. Для неї я зустріла в п’ятницю ввечері тут тітку і поїхала з нею додому, а розряджений телефон забула вдома. Не хотілося їй брехати, але ж не про магію розповідати!

— Це гарна можливість, Кетто, — Ніка зраділа, що я тепер зможу більше заробляти. — Тобі пощастило зустріти тітку.

— Про тебе я теж не забуду. Час на малювання ескізів до татуювань в мене буде, — я знала, яка важлива для Ніки її справа і не збиралася її покидати.

В компанії Ніки час летів швидше, але я все одно насилу дочекалася, коли у Ліди закінчаться уроки. До школи я хіба не летіла. Побачивши мене в коридорі, Ліда радісно кинулася в обійми.

— Мамочко! Ти повернулася!

— Звісно, моя зірочко, — я сховала обличчя в її волоссі — вже такому довгому, але все одно схожому на моє. — Хіба я могла тебе покинути?

— Я думала… — Ліда раптом схлипнула. — Що з тобою щось сталося…

— Ну чого ти, маленька? — я погладила Ліду по голові, заспокоюючи. Сльози дитини розривали мені серце. — Нічого поганого зі мною не сталося. Тільки хороше! Я зустріла свою тітку, а ще старого друга. Вдома тебе чекає тортик, печиво, твій улюблений банановий сік і подарунки.

Сльози Ліди вмить висохли і вона, радіючи моєму поверненню і подарункам, потягла мене до виходу зі школи. До подарунка ми дісталися лише після обіду, бо сперечатися з Валентиною В’ячеславівною було поганою ідеєю. Тільки після чаю з тортом вона нас відпустила, дозволивши взяти печиво і сік у кімнату.

— Що там? — Ліда з цікавістю поглянула на коробку, яку я поставила перед нею.

— Не знаю, — мені й самій було цікаво, що Дем туди поклав. — Мій друг мені не сказав. Розв’язуй швидше, зараз дізнаємось.

Ліда потягнула за стрічку і зазирнула в коробку. Всередині виявилися дитячі книжки, альбом для малювання з цілим набором кольорових олівців та іграшковий котик — руденький з блакитними очима, зовсім як Ліда.

— Який милий котик! — Ліда притиснула іграшку до грудей, радісно усміхаючись. В неї було не дуже багато іграшок і вона раділа кожній.

— Він на тебе схожий, — я усміхнулася дочці. Як же я за нею скучила за ці дні! Ми ніколи ще не розлучалися більш ніж на день. — Руденький, а очі блакитні. А інші подарунки тобі не сподобалися?

Я думала, що Ліда перш за все потягнеться до книг, адже вона дуже любила читати, але дочка зацікавилась іграшкою.

— Подобаються. Це знову магічні книги? — Ліда не могла не помітити, що книги написані мовою Муірну. — Твій друг — маг?

— Звісно, — я змовницьки їй підморгнула. — Коли підростеш — він і тебе навчить магії.

Мені так хотілося вірити, що Ліда, ні, тоді вже Ліадайн, колись навчиться магії. І отримає освіту в академії Мірравель, як і я колись.

— А Ліза каже, що магії не існує і я вже доросла, щоб в таке вірити, — Ліда несподівано насупилася. Ліза була її новою шкільною подружкою і вона мені не дуже подобалася. Чим — не знаю, але щось в ній було не те. Надто різними вони були з Лідою. — А мої книги не на магічній мові, а на якійсь іноземній.