Розділ 12

МУІРН / ЗЕМЛЯ

Кетта

Ранок понеділка видався туманним, точно таким, який був під час моєї втечі. Тепер я не тікала, просто поверталася до дочки, але не могла не згадувати той день. На душі було тяжко, не хотілося прощатися з Демом і сім’єю, але я знала, що скоро повернуся. Ще до мого відправлення тато сходив до крамниці, щоб купити трохи прикрас — вони з мамою хотіли передати подарунки для онучки. Я їм зізналася, що за легендою в мене всі рідні, окрім тітки померли, але їм було байдуже.

— Просто купиш щось необхідне Ліадайн, — мені було приємно, що батьки називали дочку місцевим ім’ям, я так мріяла його почути. — Неважливо, що вона про нас поки що не знає. Я все розумію, доню, — мама погладила мене по щоці, витираючи сльози, що мимоволі потекли з очей. — Головне, щоб у неї все було.

Весь ранок Дем майже нічого не говорив, але коли я відійшла з ним, щоб попрощатись, він нарешті висловив все, що його турбувало.

— Я не знаю, що в тебе в голові зараз, Кетто, але я хочу, щоб ти не забувала: тепер я знаю, де ти знаходишся. І я дуже прошу: більше не тікай. Що б там не було між нами, але твої батьки не мають страждати через наші стосунки.

— Я знаю, — я дійсно не збиралась більше тікати. Я отримала гарний урок від життя і засвоїла його. — Я не втечу.

— Краще вже сваритись щодня, але точно не жити нарізно, — Дем дивився на мене з таким сумом, що я вкотре відчула укол вини. Я добряче зіпсувала йому життя і це вже нічим не виправити. Минуле не зміниш.

— Сваритись мені точно не хочеться… — я відвела очі. Не хотілося бачити той його сум.

— Тоді давай не будемо, — Дем взяв мене за руку, ніжно стиснув долоню в своїй. — Я досі кохаю тебе, Кей.

Я тяжко зітхнула. Хоч душа моя тягнулася до Дема, але розум шепотів: не так швидко. Стільки років ми були не разом, стільки болю я йому причинила і дочка… вона завжди буде німим нагадуванням про мою помилку. Хоч Дем і виявив цікавість до неї, але я не була певна, що він її прийме, якщо я їх познайомлю. Адже вона йому чужа. А ще одну дитину я не хочу народжувати. Надто тяжко вже в мене протікала вагітність і пологи, щоб мені хотілося знову пройти крізь всі ці труднощі.

— Деме… — я підвела на нього очі, але відразу ж відвела погляд, бо все ще не могла дивитися у ці блакитні очі, сповнені суму. — Я не певна, що між нами може бути все, як раніше. Я не зможу жити в Муірні постійно. Я не знаю, як мені взагалі далі жити. Прошу, не тисни на мене зі всім цим. Мені потрібен час.

Я хотіла бути чесною з ним. Я не мала права давати Дему марних надій. Але як же складно було все це говорити, коли серце прагнуло його кохання! Тільки я не могла забути минулого, забути про всі конфлікти і непорозуміння, які були між нами.

— Я розумію, — Дем притягнув мене до себе і легко поцілував. Це його розуміння, ця розсудливість іноді так бісила! Хай би краще злився, на злість я знала, як відповідати, але розсудливість Дема знову і знову викликала в мені відчуття провини. — Я чекав твого повернення 8 років. Почекаю ще. Тільки не тікай.

— Я повернуся за тиждень, максимум — за два. Обіцяю. Тоді ми зможемо все спокійно обговорити.

Мені потрібен був цей час, щоб обдумати наші стосунки, щоб розібратися в собі. В якомусь сенсі я знову тікала, але тепер не стільки фізично. Відстань між нами була іншою.

Попрощавшись з сім’єю, я відкрила портал і повернулася на Землю. Додому? Я не знала більше, де мій дім. З Демом і батьками чи з Лідою. Об’єднати ці два світи я поки що не могла. Доведеться якось пристосуватись до нових обставин і жити на два світи. Але чи вийде? І що мені сказати доньці й свекрусі? Як пояснити своє зникнення?..

Опинившись в знайомому лісі на Землі я перш за все зазирнула у свій мобільний телефон. В Муірні можна було магією заряджати немагічні предмети, що зазвичай заряджались від електрики, тому я відразу побачила: мене шукали. Але на мій подив, від свекрухи було лише кілька пропущених викликів. А от від Ніки, окрім викликів, були ще й повідомлення.

«ВВ телефонувала мені, шукала, куди ти поділася. Я відповіла, що ми на дачу до мене поїдемо на всі вихідні, а зараз ти спиш, тому не відповідаєш. Якщо до вечора неділі не з’явишся, ВВ мене з’їсть».

ВВ — так ми називали в листуванні Валентину В’ячеславівну, щоб коротше було. Я була рада, що Ніка підіграла мені, хоча й забула їй написати, щоб прикрила мене, коли вирушала тестувати нову схему для порталу.

«Кет, ти де? Я хвилююсь. ВВ знову телефонувала. Збрехала їй, що ми затрималися до понеділка, а ти десь телефон загубила», — це повідомлення прийшло в неділю ввечері.

«Кет, ти жива? Я не зможу довше брехати», — а це — в понеділок зранку.

«Якщо ввечері не з’явишся, я буду змушена сказати про твоє зникнення. Ліда дуже хвилюється. Я теж», — відразу після попереднього.

Я зателефонувала Ніці і повідомила, що зі мною все гаразд. Вона злилася, що я її не попередила, почала розпитувати, але я не могла їй розповісти правду. А на брехню зараз не було часу. Пообіцявши потім все розповісти, я поквапилася додому. Телефонувати свекрусі я не хотіла. Тільки кричати на мене буде. А мені потрібна біла тиша і спокій, щоб обдумати все, що я їй розповім.

Дорогою мені прийшов в голову геніальний план: я розповім, що в селі, де у Ніки дача, зустріла свою тітку. Через неї і затрималась, а ще вона, дізнавшись про мою дочку, вирішила помиритись і передала купу подарунків. Також я вирішила, що саме до неї, у своє «рідне місто» я буду «їздити на роботу». Правдоподібний і зручний варіант.

— Ти божевільна? — ледве побачивши мене на порозі, Валентина В’ячеславівна накинулася на мене. — Лідочка плаче! Що ти за мати така? Кинула дитину і зникла невідомо куди!

— Я була з Нікою… Вона ж вам казала, — я сунула свекрусі коробку з тортом і пакет з продуктами, які купила дорогою після продажу в ломбарді прикрас.