Розділ 10.4

— Як звати твою дочку? — раптом спитав Дем.

— Ліадайн, як мою бабусю. Точніше, там, на Землі її звуть Лідія, але я завжди мала на увазі ім’я Ліадайн для неї.

— Отже, колись ти її все ж таки приведеш сюди? — дивно, але в очах Дема читалася якась надія. Він що хоче познайомитися з моєю дочкою? Із тією, яку я народила від іншого чоловіка? Ні, цього я не винесу. Це надто тяжко.

— Коли з темними магами розберемося. Ну чи хоча б коли вона стане достатньо дорослою. Але не зараз.

— Ти їй нічого не розповідала про Муірн та магію?

— Всерйоз ні, звичайно. У немагічних світах в такі історії не вірять. Але я розповідала правду у вигляді казок.

— Покажи її фото.

Я витягла з сумки фотографію, яку сьогодні показувала своїй сім’ї.

— Вона на тебе дуже схожа, — Дем вперше за вечір усміхнувся. Він не вмів залишатися байдужим, коли бачив дітей.

— Тільки зовні, — я відповіла йому такою ж усмішкою. — Характер у неї зовсім інший.

— Сподіваюся, в кращий бік? — Дем навіть підморгнув.

— Вона тиха, домашня дівчинка і дуже любить читати. Ні в які пригоди не лізе.

— Справді, повна протилежність, — на обличчі Дема заграла хитрувата посмішка.

— Я ж теж читаю книги. Просто у мене завжди мало часу на хобі, тільки на малювання і вистачає.

— А твоя дочка не малює?

— Малює, але не лише квіточки з травами, як я, — я згадала, як вона малювала котика, коли я пішла до лісу й відчула провину. Ліда чекає на мене. Можливо, вирішить, що я залишилась ночувати в Ніки, я іноді так робила, але ж завжди попереджувала. А тут просто сказала, що йду до неї і все. Може, збігати туди й назад?.. Але сил на всі ці переміщення геть не було. Я так втомилася. Нічого поганого не трапиться, якщо я кілька днів тут побуду. Головне, що за Лідою є кому приглянути. Якою б мегерою не була Валентина В’ячеславівна, але вона була відповідальною мегерою. Дитину вона не покине.

— У тебе навіть хобі з роботою завжди збігалося, — Дем дивився на мене таким знайомим поглядом, що хотілося забути про всі ці роки і сховатися в його обіймах. Скільки разів ми сварилися, але ж завжди мирилися. Тільки от вперше наша сварка затягнулася на стільки років.

— Як є. Я люблю зілля, ти ж знаєш.

— Знаю, — і все ж до знайомого тепла в його погляді домішувався сум. Багато суму. І так легко він не зникне. Як і моє почуття провини.

— Так сумувала за ними і за всією цією магією. Ти не уявляєш!

Ми усміхалися одне одному. Біль і образа потихеньку йшли. Ось тільки про що далі говорити ми не знали. Так і сиділи мовчки, дивилися одне на одного і вино з пирогом пили. Раптом Дем примружився і потягнувся до вирізу моєї блузки. Я відчула збентеження, але він торкнувся підвіски з зірочками й відразу ж прибрав руку.

— Схоже, ти отримала мій подарунок. Допомогло повернутися?

— То це був ти?! — я аж очі витріщила від здивування. — Але як?

— Знайшов в одній старій книзі легенду, що в певний день року завіса між світами стає тоншою і можна відправити предмет до потрібної людини, навіть, якщо не знаєш, де вона знаходиться. На жаль, самому так перемістися не можна, бо та магія може викинути будь-де. І працює вона нестабільно. Та ще й легенда, а не точна інформація. Ризикувати життям я не хотів, тому вирішив відправити тобі підвіску з потрібними рунами. Але це було рік тому. Невже ти тільки зараз здогадалася, як потрібно було ті руни у схему вписати?

— Так. Тільки зараз. Ти ж не поклав інструкцію! — пирхнула я. — Міг би просто листа відправити.

— Лист міг загубитися чи пошкодитися, метал надійніший.

— Надійніший! — дивні у Дема уявлення про надійність. — Підвіску взагалі моя дочка знайшла. Якби не вона, я б не помітила її взагалі. Вона в лісі на гілці висіла.

Я розповіла Дему про наше з Лідою святкування Хелловіну і як до нас потрапила підвіска.

— Дивно, — Дем виглядав розгубленим. — Вона мала потрапити саме до тебе і привернути твою увагу. Хоча… ти буваєш неуважною.

— Ну, дякую!

— Так, подякувати мені не завадить. Без мене ти б ще 8 років правильну схему вигадувала!

Я похитала головою, невдоволено насупившись. Ми знову почали сваритися. А мені цього так не хотілося. Стільки років я злилася на Дема, думала, що між нами все скінчено, а зараз сиділа і мріяла про його обійми. Мене постійно кидало в крайнощі: то я хотіла до нього, то хотіла втекти подалі. І з ним важко, і без нього неможливо. Якесь хворе кохання. Але ж кохання. Я дивилася на Дема і розуміла: попри все, що було між нами, попри всі ці роки нарізно, мене все одно до нього нестримно тягнуло. І я нічого не могла з цим зробити.