Розділ 10.3

— У мене там залишилася дочка, Деме, — я вимовила ці важкі слова тихо, зусиллям волі примушуючи себе подивитися йому в очі, але відразу опустила погляд, побачивши скільки болю і відчаю розлилося в очах Дема.

— І, мабуть, чоловік? — процідив крізь зуби Дем. Такого злого я його вперше бачила. Мені на мить навіть здалося, що він рознесе все довкола.

— Мій чоловік помер рік тому, — тихо повідомила я, все ще винувато опустивши погляд.

— Навіщо ти прийшла до мене?! Познущатися? Забирайся геть!!! — Дем розлючено штовхнув стілець ногою і, підійшовши до вікна, визирнув назовні. — Небо та зірки, якого біса?!

Мені було боляче бачити його страждання, адже я все ще кохала Дема і відчувала свою провину перед ним. Мені не хотілося, щоб йому так боліло, тому я встала і, підійшовши до Дема, поклала йому руки на плечі.

— Дозволь мені все тобі пояснити, Деме…

— Спробуй, — Дем різко повернувся, скинувши мої руки зі своїх плечей.

Ми стояли близько і дивилися одне одному в очі. У його, колись таких рідних, блакитних очах розлилися біль і образа, у моїх — смуток і провина. Я відчула його такий знайомий запах, який завжди зводив мене з розуму, спонукаючи тягнутися до нього, стискати в обіймах, цілувати. Мені й зараз шалено хотілося до нього притиснутися, але Дем навіть не намагався скоротити між нами дистанцію. Емоційну, не фізичну.

— Я втекла на Землю зовсім непідготовленою, — я відступила від Дема на два кроки, щоб його аромат і близькість тіла не хвилювали мене, і почала свою розповідь. — Думала, що без проблем знайду якусь роботу, коли що, але ні. В мене не було ні грошей, ні документів — нічого. Я провела день на Землі, ночувала в хостелі, їла те, що з собою взяла. Прикраси, що я взяла з собою для обміну, виявилися дешевими там. Грошей майже не було. Я зрозуміла, що настав час повертатися. Провела ритуал відкриття порталу, а він не спрацював. Мене охопила паніка. Такого розвитку подій я не могла навіть припустити. Я провела ритуал вдруге, уважніше, думаючи, що просто припустилася помилки, але ні. Дива не сталося. Я не знала, що робити. Просто сиділа на лавці на подвір’ї квартирного будинку, коли закінчилася вся їжа, і плакала. У мене не було їжі, документів, грошей, можливостей і я не могла повернутися додому. Ти хоч уявляєш, Деме, у якому я була відчаї?

— Чудово уявляю. Я був у такому ж, коли рік за роком не міг тебе знайти, — Дем більше не кричав, голос його знову став спокійним. Він завжди швидко заспокоювався.

Ми повернулися за стіл і Дем знову взяв пляшку з настоянкою. Зробивши по кілька ковтків, ми одночасно подивилися одне на одного.

— Продовжуй, — кивнув мені Дем.

— Не знаю, скільки я так проплакала — може кілька годин, поки до мене не підійшов чоловік. Він виявив співчуття, почав розпитувати, що в мене сталося. Я вигадала, що змушена була поїхати з рідного міста, але після приїзду на вокзалі у мене вкрали сумку з гаманцем та документами, і я не знала, що тепер робити. Я сказала, що рідних у мене немає, так що мені нема з ким зв’язатися, щоб допомогли. Він зглянувся наді мною і запропонував вечерю. Я чудово розуміла, чим мені доведеться розплачуватися за його гостинність, але в мене не було вибору. Він виглядав цілком адекватною людиною, тож це був найкращий варіант. Він привів мене до себе додому, запропонував ванну та нехитру вечерю. Ми поїли, випили, опинилися в ліжку. На ранок він запропонував мені залишитися і допомагати йому по дому, прибиратися, готувати, — на цьому місці Дем пирхнув, адже він чудово знав, що я погано готую, — а він потім допоможе мені з документами. Так ми й почали жити. А невдовзі після того я виявила, що вагітна. Він не дуже зрадів, але сказав, що раз так сталося, значить, нам судилося бути разом. Я не стала відмовлятися. В мене не було інших варіантів. На деякий час я покинула спроби повернутися до Муірна. Тільки коли дочка трохи підросла, я знову спробувала, але марно. Я почала розробляти різні варіанти схем, але всі вони були невдалими: портал не відкривався. Я не кохала свого чоловіка і життя з ним було важким, але я старалася заради дочки. А потім чоловік помер, загинув під машиною, — мені не хотілося говорити Дему правду про смерть Павла. — Мені з дочкою довелося переїхати до його матері, адже я не заробляла достатньо, щоб забезпечувати себе з дитиною. Я працювала над новими ритуалами за звичкою, майже не вірячи, що колись зможу повернутися, ненавиділа своє кляте життя, в якому єдиним світлим промінцем була дочка, але сьогодні нарешті знайшла дорогу назад. І ось я тут, але незабаром знову піду.

Дем дивився на мене. В його очах більше не було відчаю та злості, тільки приглушений біль та смуток. Він допив настоянку і лише тоді заговорив.

— Ти не збираєшся привезти сюди дочку?

— Ні, Деме. Ти чудово знаєш, що ні. Там їй буде безпечніше.

— Але ж вона наполовину маг і не можна забирати у неї цей дар.

— Це моя дочка і тільки мені вирішувати, де їй жити! — кинула я йому надто різко. Мене сердило, що він все ще відстоював свою позицію. Після всіх цих років. Трясця!

— Звичайно! — Дем підняв руки, захищаючись. — Роби що хочеш, Кетто.

Ми продовжили мовчки пити. Більше говорити не хотілося. Я відчувала, як між нами розверзається прірва — темна, глибока, з гострим камінням на дні. Я все зруйнувала своїми руками — наше кохання, наше майбутнє. От ідіотка!