Розділ 10.1

ЗЕМЛЯ / МУІРН

Кетта

Пройшло трохи більше року зі смерті Павла. Ліда пішла в школу і в мене було більше часу на себе. Я знову з головою поринула у створення порталів. Я була впевнена, що ключ до діючого порталу знаходиться в рунах на підвісці, яку ми з Лідою знайшли в лісі. Я купу схем намалювала з ними, але марно. Одного дня мені раптом спало на думку: а що як руни мають бути прив’язані саме до сузір’я? Я малювала їх у зовнішньому колі, а можна ж було спробувати намалювати всередині, розташувавши у вигляді сузір’я Кассіопея. Зазвичай так схеми не малювалися, але кілька подібних прикладів я пам’ятала з підручника портальної магії. Архімагеса Тіррена тоді пояснила, що такі схеми — рідкість, але іноді вони з’являються. Магія така непередбачувана. Надихнувшись цією ідеєю, я швидко намалювала кілька варіантів схем і, сказавши Ліді, що їду до Ніки, закинула рюкзак на плечі і поїхала до лісу.

Я ніколи не забуду ту суміш захвату і полегшення, яка наповнила мене, коли мені нарешті вдалося відкрити портал в Муірн. Він не блимнув на кілька секунд — він був стабільним!!! Не вірячи власному щастю, я зробила крок і опинилася в саду позаду будинку моїх батьків. В мене все вийшло! Вийшло! Нарешті!

Але радість від повернення майже відразу затьмарилася тривогою: як там мої батьки та Ніда? Вони ж мене четвертують за таку витівку. Про Дема я й думати не хотіла, хоча думки все одно наполегливо лізли в голову. Він не схотів мене шукати. Стільки років я чекала, що він прийде і забере мене додому, але він цього не зробив. Дем міг дізнатися, як відкрити портал на Землю у своєї бабусі, але він нічого не зробив, щоб мене повернути. Він на мене не заслуговує, як би сильно я не хотіла до нього притиснутися зараз. Я думала через 8 років я зумію витравити з душі всі мої почуття до нього, я цілком успішно останні роки майже не думала про нього на Землі. Але варто було мені повернутися додому, як старі почуття обрушилися на мене з новою силою, затопивши потужною солоною хвилею, яка збивала з ніг і від якої на душі було тужливо.

Зробивши кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися, я рішуче, хоч і з певним острахом, попрямувала до дверей. Ключ я не взяла, він залишився десь серед моїх речей на Землі, тому я натиснула на дзвінок, сподіваючись, що батьки вдома. І що вони не приб’ють мене ледве побачать.

Хвилини тягнулися безкінечно довго. Я вже подумала, що батьків немає вдома. Може, тато затримався на роботі, хоча у п’ятницю він завжди приходив раніше. Але ж бабуся з дідусем мали бути вдома. Якщо не поїхали в будиночок в горах. Про те, що хтось з них міг померти, я взагалі не хотіла думати. Нарешті двері відчинилися і я побачила маму — вона мала втомлений вигляд, трохи постаріла за ці роки, але її очі вмить засяяли, як тільки вона побачила мене.

— Привіт, мамо! Я повернулася! — широко усміхаючись, промовила я і кинулася обіймати розгублену маму. Я розуміла, що моя безтурботність зараз не дуже доречна, але я не знала, як ще мені поводитися.

— Кетто… — мама обійняла мене у відповідь.

Кілька хвилин ми стояли мовчки, а потім вона відсторонилася і сердито на мене зиркнула.

— Ти при своєму розумі? Навіщо втекла? Ти хоч уявляєш, що ми з татом пережили за ці 8 років?!

— Мамо, я… — я тяжко зітхнула. Я розуміла, що легко не буде. — Я не хотіла, щоб так вийшла. Не хотіла, щоб так надовго. У вас все добре? Всі живі?..

Я боялася почути погане, але я мала спитати. Краще про все дізнатись одразу.

— Живі всі, — буркнула мама. А я видихнула з полегшенням. Я б не пережила, якби когось втратила. — Але всі злі на тебе.

— Я знаю… — я похнюпилася. Хоч я і знала, що мама буде сваритися, але очікувала на більш теплий прийом.

— Наріє, хто там прийшов? — почувся голос тата з вітальні.

— Ця негідниця повернулася! — озвалася мама. Ну от, я негідниця. Хоча… дійсно так і є.

Тато в ту ж мить вибіг з вітальні. Він згріб мене в обійми, а потім теж почав відчитувати. Я мовчки слухала, розуміючи, що він має рацію. Я була дурепою, ні про кого не думала, тільки про себе. Поки ми з татом розмовляли, мама покликала бабусю з дідусем — на щастя, вони були вдома, хоча планували на вихідних поїхати в гори. Я вчасно повернулася, щоб їх застати. Хоча… тут же портали, додому можна повернутись за лічені хвилини. Я вже й забула як це зручно.

Обід я пропустила, але в мами дещо залишилось, тож вона мене нагодувала, а потім почалися розпитування про моє життя на Землі. Я почала з самого початку — перші дні, перші труднощі. Коли дійшла до знайомства з Павлом, мама насупилася.

— Швидко ти Дема забула, — пробурчала вона.

— Не забула, — зітхнула я. — Просто в мене не було іншого виходу.

І ось я підійшла до моменту, коли потрібно було розповісти про мою дочку. Я дістала з сумки нашу спільну фотографію, яку завжди з собою носила і показала сім’ї.

— А це моя дочка… Їй 7 років. Там її звуть Лідія, але по-нашому я назвала її Ліадайн.

У вітальні повисла тиша. Ні батьки, ні бабуся з дідусем не очікували, що я їм такий сюрприз влаштую. Прийшовши до тями, вони почали розглядати фотографію.

— Така гарненька! Твоя копія! — у бабусі аж сльози на очі навернулися. — Тільки очі блакитні. Як в мене.

— Тому я й назвала її на твою честь, — я підморгнула бабусі.

— Ти ж моє сонечко! — бабуся не стрималась від емоцій і розплакалась. Я обійняла її і ми довго так сиділи, зігріті теплом одна одної. Бабуся єдина з сім’ї, хто мене не сварив. І я їй за була дуже вдячна.

— Чому ж ти її з собою не взяла? — спитала мама. — З ким дитину залишила?  

Довелося пояснювати і про смерть Павла, і про те, що я поки що не хочу приводити дочку в Муірн. Тим більше, тато розповів, що після кількох років затишшя темні маги знову почали напади. Як би моя сім’я не хотіла побачити мою донечку, але вони зрозуміли, що там їй буде поки що безпечніше.

Посидівши трохи з батьками, я попрямувала до Ніди. Я страшенно скучила за своєю подругою. Ми ніколи так надовго не розлучалися, все життя були разом.