Розділ 9.4

Після цього випадку ми майже не розмовляли з Павлом. Я думала, що він буде вимагати розлучення, але ні. Він просто приходив з роботи, випивав, вечеряв і лягав спати. Ні на мене, ні на дочку Павло не звертав уваги, ніби нас не існувало. Я все чекала, коли щось трапиться і… воно трапилось.

Одного ранку, десь місяць потому, я прокинулася від дикого вереску дочки — вона кричала так, ніби її щось страшенно налякало. Я вся похолола, серце забилося швидше і, ледь не перечепившись через капці біля ліжка, я побігла на кухню — саме звідти лунав крик. Ліда завжди вставала раніше за мене і сама собі робила бутерброд з чаєм — моя самостійна крихітка. Влетівши на кухню, я і сама ледь не закричала від жаху і почала повільно сповзати на підлогу, притулившись до одвірка. Ліда стояла бліда, тремтячими руками притискала до грудей улюбленого ведмедика і не могла вимовити й слова. Я одразу зрозуміла, що сталося — те, чого не хочеш розуміти навіть тоді, коли бачиш. Світ враз зупинився. Побачивши, що я прибігла, Ліда кинулася до мене. Я обійняла її, притиснула до себе, мріючи стерти з її пам’яті те, що вона побачила, але не могла.

— Мамочко, він що?.. — тихо спитала вона.

— Так, — хрипким голосом відповіла я. — Це кінець.

У двері подзвонили. Напевно, хтось із сусідів почув крик Ліди. Я піднялася, щоб відчинити — мені точно не завадить допомога. Я не знала, що роблять у таких випадках на Землі. Я вже зібралася вийти в передпокій, коли око зачепилося за аркуш паперу і ручку, що лежали біля порожньої пляшки коньяку. Схопивши аркуш і пробігши очима, я побачила, що то була прощальна записка доволі неприємного змісту і разом із ручкою передала її дочці.

— Лідо, сховай цей лист у своїй кімнаті і нікому не розповідай про нього. Сама теж не читай. Не треба воно тобі. І не виходь поки.

Дочка слухняно втекла до своєї кімнати, а я пішла відчиняти. На порозі стояла сусідка згори, Лариса Миколаївна — добродушна жінка років 60. Вона часто пригощала Ліду смачними пиріжками, навіть мене намагалася навчити їх пекти.

— У вас усе гаразд, Катрусю? — стільки років минуло, а мене все ще коробило від цього імені. Так хотілося чути звичне Кетта, не кажучи вже про Кей. Але мене так називали лише Ніка з Денисом. — Я почула, як Лідочка кричить і злякалася.

— Все погано… — я схопилася за двері, щоб не впасти. Я все ще була шокована. Те, що я не любила Павла, ще не говорило про те, що я бажала йому такого кінця. Так не можна робити, завжди треба знаходити вихід, говорити про те, що турбує. А він… він мовчав. — Павло… він вкоротив собі віку. Ларисо Миколаївно, що мені робити? Я ніколи сама таким не займалася…

— Ох, люба, яка біда! — Лариса Миколаївна похитала головою. — Як він міг так з вами вчинити? Навіщо? Чому? В нього були проблеми?

— Я не знаю, Ларисо Миколаївно, життя наше простим не було, але я ніколи не думала…

— Зараз я все за тебе зроблю, зателефоную куди треба. А ти посидь, заспокойся, попий чаю…

— Та як я чаю поп’ю, якщо він… там?..

— Тоді чай пізніше. Можна зайти?

Я відійшла убік, пропускаючи Ларису Миколаївну. Вона трималася на диво стійко, навіть не злякалася того, що побачила. Поки вона викликала необхідні служби я, швидко взявши на кухні сік та печиво, зайшла до Ліди.

— Будеш їсти, сонечко? — я присіла біля дочки. Вона сиділа на ліжку, прихилившись до стіни, і обіймала іграшкового ведмедика, якого їй подарувала Ніка.

— Б-б-буду… — тремтячим голосом відповіла вона.

Як же вона перелякалася, бідолашна! Невже Павло не міг поговорити зі мною? Я б допомогла. Ми б щось вирішили. Я ж навіть не знала, що йому настільки тяжко. Але він… вирішив мовчати. Я сіла поруч з Лідою, простягнула їй печиво і обійняла за плечі.

— Що тепер буде? — тихо спитала Ліда, з’ївши одне печиво.

Якби ж я тільки знала! Я не розуміла, що мені робити далі. Як жити без допомоги Павла? Де взяти гроші? А головне — як сказати про нього Валентині В’ячеславівні? Вона ж точно почне звинувачувати мене в усьому, навіть якщо не знайде прощальної записки. 

— Щось та буде, Лідусю… — я поцілувала дочку в маківку. — Якось впораємося. Ти де записку сховала?

— У столі, — Ліда вказала пальчиком на верхню шухляду.

Я взяла записку і перечитала більш уважно. Те, що написав Павло, мене шокувало. Він звинуватив в усьому мене, хоча я ніколи не бажала йому зла. Навпаки — я була вдячна, що він мене підтримав свого часу, не залишив на вулиці.

Я зім’яла записку й жбурнула її в дальній куток. Який же Павло негідник! Він сам не проявляв жодної уваги, постійно мовчав, а тепер ще й звинувачує мене у всіх своїх бідах? Як так можна? Я ж не хотіла цього. Я просто хотіла вижити, а тепер… Що тепер робити? Як далі жити? Де? За які гроші?

Хотілося розплакатися. Від образи і відчаю, від безсилля. Але я не могла плакати при доньці. Я мала бути сильною заради неї. Поплакати я зможу потім, коли вона засне. А зараз я маю взяти себе в руки і почати діяти.

Перш за все я зателефонувала Ніці. Почувши про те, що трапилось, вона кинула все і приїхала до мене разом з Денисом. Їхня підтримка мені дуже допомогла. Особливо з Валентиною В’ячеславівною. Дізнавшись про сина, вона спочатку впала в істерику, а потім почала в усьому звинувачувати мене. Якби не розсудливість Ніки, яка мене стримувала, я б такого наговорила свекрусі, що зруйнувала б між нами все остаточно. А так, вона покричала, поридала і потрохи почала приходити до тями. Вона зрозуміла, що я не бажала смерті Павлу і зараз знаходжуся в жахливому положенні. На мій подив, Валентина В’ячеславівна запропонувала переїхати жити до неї. Вона навіть Ліду весь час обіймала, цукерки їй підсовувала, чого ніколи не робила. Мабуть, розуміла, що Ліда — єдине, що залишив їй Павло.

Похорон пройшов як в тумані. Не через біль від втрати, а через шок. Знадобився цілий місяць, щоб я прийшла до тями і повернулася до звичного життя. Хоча яке воно звичне? Тепер все було іншим. Життя зі свекрухою складно було назвати хорошим.  Трохи отямившись, вона почала всім мені дорікати, постійно шукала до чого причепитися. До Ліди вона дійсно ставилася тепер краще, але все одно і їй іноді перепадало. Я розуміла, що у Валентини В’ячеславівни горе, тому намагалася з нею не конфліктувати.