Розділ 9.2

Але думати про Муірн мені зараз не було коли. Неприємності сипалися на мене, як дощ з неба — густо і рясно. За місяць до дня народження Ліди сталася біда. Я збиралася провести кілька ритуалів в лісі і попросила Павла погуляти з дочкою в парку, бо в нього якраз був вихідний. Знала б, чим закінчиться їх прогулянка — ніколи б не довірила цьому недоумку дитину. Ліда всього лише грала в м’яч з іншими дітьми, як до них підбіг чийсь дурний собака, залишений без нагляду. Павло теж незрозуміло куди дивився, він потім запевняв мені, що просто не побачив вчасно, але… Собака вкусив Ліду за руку. Не сильно, але то ж дитина! Їй було боляче, страшно, ще й шрам помітний залишиться. Не такий, як у мене на нозі, але ж шрам. 

— Де ти був?! — спалахнула я, відправивши Ліду дивитись мультики. — Куди в біса дивився, Павле?

— Я зі знайомим розмовляв, — винувато опустивши голову, відповів Павло. Ну хоча б провину свою він відчував! — Я що маю дивитись на дитину щосекунди? Адже Ліда не мала вже, та й в неприємності ніколи не лізе.

— Це не означає, що неприємності не можуть до неї прийти! — обурилася я. А потім принюхалася і мені все стало зрозуміло. — Ти що пив, Павле? В парку на дитячому майданчику? Геть з глузду з’їхав? 

— Я випив всього дві пляшки пива! В мене вихідний. Я тяжко працюю і мені потрібно хоч трохи відпочинку. А ти в мій єдиний вихідний скидаєш на мене дитину! — тепер вже Павло обурювався. Я ж від його слів аж ледь повітрям не вдавилася.

— Ну вибач, що я скидаю на тебе твою ж дитину! — я ледве не плакала, так мені було образливо від його слів. — Оберігатися треба було, якщо дитину не хотів! Або не одружуватися! Я тебе не змушувала!

— Може й не треба було одружуватися! Бо замість того, щоб підтримувати мене, дякувати за те, що працюю майже без вихідних, щоб у вас з Лідою було що їсти, ти тільки дорікаєш мені, Катю! Я б міг знайти нормальну дівчину, але ні… знайшов тебе, невдячна!

Сльози, які вже проступили на очах, вмить висохли від гніву, що нахлинув на мене від слів Павла. Та ким він себе уявив? Прекрасним принцом? Мрією кожної дівчини? Ні зовнішності, ні характеру, ні грошей. Я була з ним через жалість і потребу. Якби мала можливість достатньо заробляти на себе й дитину, давно б від нього пішла. А він так…

— Аякже! Знайшов би! — я не збиралась йому цього дарувати. — А хто мені при знайомстві жалівся, що на нього дівчата не звертають уваги, а ті, що мали дурість звернути, то зовсім скоро тікали? Якщо не від тебе, то через твою божевільну матусю!

— Ти мою матір сюди не приплітай! — Павло закипав ще сильніше. — Раніше я думав, що вона просто прискіпується до кожної моєї дівчини, але зараз ясно бачу: вона мала рацію щодо тебе. Ти мене не кохаєш, Катю, тобі тільки гроші мої потрібні.

— А ти мене кохаєш?! — звісно, що я ніколи не кохала Павла, але зізнаватись в цьому не збиралася. — Ми давно живемо як сусіди. Я думала, тебе все влаштовує. Але ні, тобі все не так!

— А тобі все так? Де ти сьогодні була, Катю? Чому не могла у мій перший вихідний за два тижні посидіти з дитиною? Якби ти пішла з Лідою в парк, то її б точно не вкусив собака, — і знайшов же чим вколоти, негідник клятий!

— Не твоя справа! — огризнулася я. Розповісти Павлу про ритуали я не могла, бо він вирішить, що я збожеволіла, а вигадувати щось правдоподібне у мене зараз не було сил.

— До чоловіків бігаєш? Коханця знайшла? — я аж очі витріщила від здивування. І як тільки Павлу прийшло таке в голову? — Тепер зрозуміло, чому ти постійно йдеш спати в ліжко до Ліди. Я тобі вже не потрібен як чоловік, тільки як гаманець!

— Та ти геть здурів?! — обурилася я. — Які в біса коханці?!

— Звичайні. Ти постійно кудись ходиш з повним рюкзаком речей, ведеш записи у зошиті на іноземній мові… — в мене аж щелепа відвисла. Невже Павло копався в моїх речах? — Так, я бачив твої зошити, не дивись так на мене! Ти точно щось приховуєш від мене, Катю! Якщо не теперішнього коханця, то минулого. Швидка вагітність, дочка на мене не схожа, мабуть, мама має рацію: ти підсунула мені чужу дитину.

— Та як ти так можеш?! — слова Павла настільки мене зачепили, що я не втрималася і вліпила йому ляпаса. — Я ніколи тобі не брехала! Те, що я не розповідаю тобі про якісь свої хобі, це не тому, що я приховую щось від тебе, а тому, що тобі просто це не цікаво буде. Ти не зрозумієш моїх захоплень! Але нічого поганого в них немає. Ніякої зради щодо тебе чи нашої сім’ї.

— Ти все сказала? — Павло дивився на мене зі злістю, але говорив спокійно, він більше не кричав, як хвилину тому.

— Все, — процідила я крізь зуби.

— Тоді йди займайся дитиною, а мені потрібно відпочити.

Павло вийшов з кухні, а потім і з квартири. Мабуть, пішов до магазину купити собі ще пляшку. Друзів у нього майже не було, тому свої вихідні він полюбляв проводити на кухні з пляшкою міцного напою. Він пив не дуже багато, поводився адекватно, тому я майже не бурчала на нього через це. Тільки просила при Ліді не пити багато.

— І як після цього з ним жити?.. — спитала я саму себе вголос.

Але відповісти мені ніхто не міг.

Я зробила дві чашки какао, взяла печиво з цукерками і, поставивши все це на тацю, попрямувала до дочки. По її наляканому личку я зрозуміла: вона чула нашу з Павлом сварку. Ми надто голосно кричали.

— Ви через мене сварилися? — тихо спитала Ліда, відкусивши шматочок печива. — Тато не винуватий. Він би нічого не встиг зробити, навіть якби дивився на мене, — Ліда зітхнула і відвела очі. В цьому її жесті мені відчувалася брехня. — Той собака кинувся на мене зненацька.

— Чому на тебе, а не на інших дітей? — я хотіла зрозуміти, що саме трапилось. — Ти ж не дражнила його?

Я знала, що моя дочка добре ставиться до тварин. І хоч собак, як і я, вона не любила, але дражнити точно їх не стала б.

— Бо в мене був м’яч. Собака кинувся на мене через нього. Мабуть, відібрати хотів… — на очах дочки виступили сльози, вона тихо схлипнула. Не від болю, схоже, а від образи. — Я тепер буду негарна на дні народженні? Зі шрамом?