Розділ 9

ЗЕМЛЯ

Кетта

З кожним роком на Землі я все більше втрачала віру, що повернення можливе. Щось було не так. Я ж гарно вивчала портальну магію в академії. Я мала б вже створити робочий портал за стільки років, навіть, випадково, але мені не вдавалося. Можливо, портальна магія взагалі більше не працює у немагічних світах. Схоже, доведеться звикнути, що я більше ніколи не побачу Муірн, мою сім’ю і Дема. Тепер моя сім’я — Лідія. Павла я за сім’ю не вважала. В останні 2 роки наші стосунки стали ще гіршими. Ми були разом по інерції. Павлу було байдуже, а я… я б сама тут не вижила. Мені б банально не вистачило грошей на дочку і на себе.

В один із вечорів, коли Павло рано ліг спати, я пішла в кімнату дочки, щоб провести час з нею і дуже здивувалася. Ліда читала книжку з Муірну. Книжку Дема. Спочатку я подумала, що вона просто розглядає в ній зображення, але вона не гортала сторінки, а уважно вивчала одну. Через півроку їй виповнювалося 6, а Ліда вже навчилася читати. Така розумна дівчинка в мене росте!

— Ти читаєш мою книгу, Лідо? — спитала я, сідаючи поруч.

— Так, мамусю, — Ліда відклала книгу і подивилася на мене. — Мені так подобаються ці історії про зірочки. І ці гарні літери в книжці.

— Ти їх розумієш? — я здивувалася. Я не навчала Ліду нашому алфавіту.

— Так, — кивнула вона, ніби це було щось звичайне.

Але це не було звичайним. Ліда не могла знати алфавіт Муірну. Вона ж ніколи не була в моєму світі. Але вона знала. Звідки?

— Але як? — спитала я тихо, намагаючись не видати свого хвилювання. — Як ти вивчила ці літери? Адже я тобі про них не розповідала.

— Не знаю, — Ліда розгублено знизала плечима, але в наступну мить її обличчя осяяла усмішка. — Мабуть, це магія, мамо! Як у твоїх казках.

— Мабуть, — я видавила з себе усмішку. Можливо, донька мала рацію і на неї впливала магія Муірну. А може… Може, Ліда розуміє алфавіт Муірну, бо вона моя дочка і їй частково передалися мої знання. Я нічого не знала про дітей магів і звичайних людей, ніколи цим не цікавилася, але вони цілком могли мати якісь особливості. 

— А що це за алфавіт такий і звідки ти його знаєш, мамо? — спитала донька.

— Так це ж казковий алфавіт, Лідусю, — усміхнулася я, вигадуючи на ходу. Тільки от насправді мені було не до сміху. — Магічний. А знаю я його, бо колись жила в магічному світі.

Я підморгнула Ліді, намагаючись говорити легко і невимушено, хоча всередині відчувала занепокоєння. Вона ще була достатньо маленькою, щоб повірити в магію, тому я і вибрала цей варіант.

— Справді? — очі Ліди засяяли. — Ти мене не обманюєш, мамусю?

— Звісно, що не обманюю.

— А розкажи мені більше про цей світ? — попросила донечка, притуляючись до мене ближче.

— Розкажу, але якщо ти ляжеш у ліжечко. Тобі вже час спати.

— Добре, — Ліда позіхнула, погоджуючись, хоча й не любила рано лягати.

Я взяла Ліду на руки, переклала до ліжка і, вмостившись поруч, розповідала дочці історії про магію, поки вона не заснула. А потім я довго лежала без сну, думаючи над тим, про що сьогодні дізналася. Ліда розуміла алфавіт Муірну. Ліда належала світу магії, як і я. Мабуть, в неї і магічні здібності проявляться, якщо вона опиниться в Муірні. Ми обидві не маємо тут бути. Обидві маємо повернутися. Але як? Я не могла знайти шлях назад. І не могла забрати Ліду до Муірну, поки там була загроза від темних магів. Я нічого не могла. Я справжнісінька невдаха.

Але думати про Муірн мені зараз не було коли. Неприємності сипалися на мене, як дощ з неба — густо і рясно. За місяць до дня народження Ліди сталася біда. Я збиралася провести кілька ритуалів в лісі і попросила Павла погуляти з дочкою в парку, бо в нього якраз був вихідний. Знала б, чим закінчиться їх прогулянка — ніколи б не довірила цьому недоумку дитину. Ліда всього лише грала в м’яч з іншими дітьми, як до них підбіг чийсь дурний собака, залишений без нагляду. Павло теж незрозуміло куди дивився, він потім запевняв мені, що просто не побачив вчасно, але… Собака вкусив Ліду за руку. Не сильно, але то ж дитина! Їй було боляче, страшно, ще й шрам помітний залишиться. Не такий, як у мене на нозі, але ж шрам.

— Де ти був?! — спалахнула я, відправивши Ліду дивитись мультики. — Куди в біса дивився, Павле?

— Я зі знайомим розмовляв, — винувато опустивши голову, відповів Павло. Ну хоча б провину свою він відчував! — Я що маю дивитись на дитину щосекунди? Адже Ліда не мала вже, та й в неприємності ніколи не лізе.

— Це не означає, що неприємності не можуть до неї прийти! — обурилася я. А потім принюхалася і мені все стало зрозуміло. — Ти що пив, Павле? В парку на дитячому майданчику? Геть з глузду з’їхав?

— Я випив всього дві пляшки пива! В мене вихідний. Я тяжко працюю і мені потрібно хоч трохи відпочинку. А ти в мій єдиний вихідний скидаєш на мене дитину! — тепер вже Павло обурювався. Я ж від його слів аж ледь повітрям не вдавилася.

— Ну вибач, що я скидаю на тебе твою ж дитину! — я ледве не плакала, так мені було образливо від його слів. — Оберігатися треба було, якщо дитину не хотів! Або не одружуватися! Я тебе не змушувала!

— Може й не треба було одружуватися! Бо замість того, щоб підтримувати мене, дякувати за те, що працюю майже без вихідних, щоб у вас з Лідою було що їсти, ти тільки дорікаєш мені, Катю! Я б міг знайти нормальну дівчину, але ні… знайшов тебе, невдячна!

Сльози, які вже проступили на очах, вмить висохли від гніву, що нахлинув на мене від слів Павла. Та ким він себе уявив? Прекрасним принцом? Мрією кожної дівчини? Ні зовнішності, ні характеру, ні грошей. Я була з ним через жалість і потребу. Якби мала можливість достатньо заробляти на себе й дитину, давно б від нього пішла. А він так…

— Аякже! Знайшов би! — я не збиралась йому цього дарувати. — А хто мені при знайомстві жалівся, що на нього дівчата не звертають уваги, а ті, що мали дурість звернути, то зовсім скоро тікали? Якщо не від тебе, то через твою божевільну матусю!