Розділ 7.3

Найближчі півроку перетворилися для мене на страшний сон. Операція, довга реабілітація, постійний біль у зламаній нозі. Ночами я тихо плакала і мріяла про Дема — не про його обійми й поцілунки, а про магію зцілення. Він міг би зростити мої кістки і вони були б як нові. Ніяких шрамів, ніякого болю. Але Дема поруч не було, я не мала змоги не те що повернутися в Муірн, а навіть нормально ходити, тож довелося змиритись і з шрамами, і з болем.

Павло постійно бурчав на мене, бо на лікування пішло багато грошей. Нам довелося взяти їх в борг. Бурчав, але все ж не сильно, без злоби, просто йому було тяжко постійно працювати майже без вихідних. Я продовжувала малювати ескізи для тату-салону Ніки, але цих грошей було мало. Куди гіршою ситуація була зі свекрухою. Валентина В’ячеславівна хоч і приходила іноді допомогти з домашніми справами, але кожен раз мені дорікала моїм каліцтвом. Ніби я навмисно ту ногу зламала! Ніби мені приємно було стрибати на милицях і відчувати клятий біль! Ніколи в житті я не відчувала ненависті, навіть до темних магів — до них я відчувала суміш страху з відразою — а от Валентину В’ячеславівну я зненавиділа. Але хіба могло бути інакше з людиною, яка постійно змішувала мене з брудом? Відкрито, не ховаючись, просто в обличчя. Я тримала себе в руках, не опускаючись до рівня її образ, але все ж огризалася.

Ніка зі своїм братом мені дуже допомагали, їх бабуся постійно передавала мені смаколики. Кілька років тому я знайшла спільну мову з ще одною немолодою сусідкою, Ларисою Миколаївною, і вона теж приносила мені пиріжки і виходила прогулятися з донечкою. Маленька Ліда робила все можливе, щоб її нерозумна матуся почувалася краще. Вона приносила мені їжу в ліжко, хоч іноді і розливала дорогою чай чи суп, але то було такою дрібницею! Ліда ніжно гладила мою хвору ногу, примовляючи, щоб біль йшов геть. Вона любила уявляти себе чарівницею, я постійно розповідала їй казки про магію. Хоча б так дочка знала про мій рідний світ. Іноді мені здавалося, що від дотиків Ліди біль потрохи слабшає, ніби вона насправді могла лікувати. Але то все гра підсвідомості. Навіть якби Ліда мала магію — а мати її в немагічному світі ніхто не міг! — то точно не лікувальну. Цей вид магії виключно спадковий, як і регенерація. А серед моїх рідних не було цілителів. Опинившись в Муірні, Ліда змогла б користуватися звичайною стихійною магією, побутовою, а також, можливо, отримала б мою чутливість до рослин. Я сподівалася, що їй передасться цей особливий дар. Хоча і не знала, чи доведеться взагалі моїй донечці побувати в Муірні. Якщо все так далі піде, то я ризикую залишитися на Землі навічно. Раніше я вірила, що знайду ритуал, але зламана нога відібрала весь мій оптимізм.

З часом біль пройшов, хоч іноді і нагадував про себе, коли я багато ходила. А шрами я через рік приховала під татуюванням. Я довго працювала над ескізом і врешті-решт зупинилася на квітах і малесеньких грибах — моя улюблена тема. Татуювання довелося робити під анестезією, бо витримати той біль я не могла. Дивлячись, як Ніка виводить на моїй шкірі акуратні лінії, я дивувалася, як люди витримують біль від татуювання. В Муірні все було просто: зробив на шкірі малюнок і закріпив його заклинанням. Ніякого болю. А якщо набрид, то можна теж вивести магією. Ось це вже трошки боляче було, але не сильно — легке печіння, не більше того.  

— Ти — квіткова фея, мамусю, — Ліді страшенно сподобалися мої татуювання. Вона з цікавістю розглядала їх, водила по контуру своїм маленьким пальчиком, після того, як татуювання загоїлись.

Насправді я була дитям лісу або ж лісовою, але розповісти про це доньці я не могла. Можливо, колись вигадаю казочку про лісових для неї. Хай Ліда знає про них хоча б так.

— Це ти моя фея, сонечко, — я пригорнула маленьку до себе.

— А можна я теж собі зроблю татуювання, коли виросту?

— Звісно, — я не збиралася їй забороняти. Татуювання в Міурні були звичною справою, але тут до них по-різному відносилися. Старші люди часто їх не любили. Валентина В’ячеславівна взагалі була в шоці, що я намалювала в себе на ногах квіти. — А що ти хотіла б зробити? Теж квіточки?

— Можна і квіточки, — серйозно кивнула Ліда. — А ще зірочки. Хочу зірочки! Кассіопею!

Я на мить застигла. Серце забилося швидше. Її безневинні слова нагадали мені про Дема і його захоплення зірками. А Кассіопея — про рідний Муірн. В голову полізли різні підозрілі думки, але потім я згадала, що нещодавно читала Ліді казки про сузір’я, які написав Дем і розповідала про Кассіопею. Донечка запам’ятала назву сузір’я і навіть як воно виглядало. Тож не дивно, що їй захотілося зобразити саме її на своєму тілі. Хоча, напевно, вона передумає, коли підросте і захоче щось інше. А може, взагалі не буде робити жодних татуювань. Це її життя і її тіло, тільки їй вибирати, яким воно має бути. А я… я буду любити Ліду будь-яку. Навіть якщо вона назавжди залишиться Лідією і ніколи не стане Ліадайн.