Розділ 7.2

Звісно, я не полишала надій знайти новий ритуал. Я постійно малювала схеми, поєднувала різні інгредієнти, а потім їхала до лісу, який вже став мені мов рідний, і проводила там ритуали. Іноді по декілька раз, бо часто їздити я не могла. На жаль, відкрити портал до Муірну в мене ніяк не виходило. Я ніби була проклята перебуванням на Землі. Що ж, сама винна. І хоч я часто любила звинувачувати в усьому Дема, але в глибині душі розуміла: винна лише я.

Одного разу в мене майже вийшло. Повітря заіскрило і на кілька митей я побачила рідний дім. Я вже хотіла стрибнути у портал, але вчасно себе зупинила, згадавши, що перш за все треба впевнитися у стабільності порталу, а потім ним користуватися, бо можна загинути, опинившись між простором. На жаль, портал не протримався довго і розчинився в повітрі, так і не пустивши мене додому. Але цей випадок дав мені трохи надії. Я не безнадійна. Рано чи пізно я створю портал.

На жаль, більше мені так не щастило. Навпаки, моє життя ставало все гіршим. Взимку сталося те, чим мене завжди лякала архімагеса Тіррена. Ми вибралися до парку, щоб покататися на гірках, донечка так просила, що Павлу довелося погодитися, хоч він і не любив гуляти взимку. Ми весело провели час, з’їжджаючи з гірок, навіть сніговика зліпили.

— Ну що, Лідусю, по останньому разочку і додому? — підморгнула я дочці і поставила їй зручніше санки. Мені не подобалося звати її Лідою, але інші не хотіли називати її Ліа і дитина плуталася. Довелося поступитися мені.

— Так! Давай наввипередки! — донечка широко усміхнулася, її яскраво-блакитні очі сяяли.

Я штовхнула її санки та поїхала слідом на пакеті. Ми з’їжджали з гірки перед ставком, і Павло ловив Ліду, щоб вона не вилетіла вниз. Там, звичайно, була невелика висота, десь як зістрибнути зі столу, і води взимку немає, але приємного мало. Я ж пригальмовувала внизу гірки п’ятами, а іноді й Павло встигав мене зловити. У такі спільні прогулянки ми хоч ненадовго відчували себе сім’єю. Не про таку сім’ю я, звичайно, мріяла, в моєму безглуздому серці все ще жив клятий Дем Лютем, але в мене була дочка — мій промінчик світла у всій цій непроглядній темряві. Тільки моя дівчинка і робила мене щасливою.

Замислившись, я забула вчасно загальмувати п’ятами і щоб не вилетіти з розгону в ставок, зовсім не думаючи про наслідки, виставила вперед праву ногу, гальмуючи об камінь. Я одразу про це пошкодувала. Боги, ну що я за дурепа така? Чому я завжди думаю всім, чим завгодно, але тільки не головою? Ледве підошва моєї правої ноги торкнулася каменя, зупиняючи мій рух, як пролунав хрускіт і моя нога в районі щиколотки почала одночасно німіти і наливатись болем. На щастя, біль був не настільки сильним, щоб закричати і розплакатися на очах у дочки, але й підвестися я не могла. Невже знову перелом? Я ще пам’ятала, як в Муірні зламала руку і Дем мені одразу зростив кістки. Тут такого не буде. Доведеться накладати гіпс і не менше місяця стрибати на милицях.

— Чого розвалилася, Катю? — невдоволено пробурчав Павло. Він уже замерз і хотів якнайшвидше поїхати додому. Я терпіти не могла, коли він кликав мене цим безглуздим ім’ям, але на відміну від друзів, він вперто не визнавав ні Кетту, ні хоча б Кет, вважаючи подібні варіації імені дурнею. — Вставай! Додому вже час.

Я спробувала підтягти ногу, але зрозуміла, що вона не слухається мене. Я точно не могла на неї встати.

— Не можу, — прошипіла я крізь стиснуті зуби, бо від спроби змінити положення нога розболілася сильніше.

Донька зреагувала миттєво.

— Мамо, ти вдарилася? — моє сонечко кинулося до мене. — У тебе щось болить? Ніжка?

Від стривоженого голосу Ліди у мене на очі навернулися сльози.

— Мамочко, не плач! Дай я тебе поцілую і все пройде, — Ліда обійняла мене за шию і поцілувала в щоку, а я нишком витерла сльози об її шарф.

— Катю, що за цирк ти влаштувала? — Павло почав сердитись. — Ти налякала дочку. Вставай уже.

— Я справді не можу, Павле... Я сильно вдарилася, коли гальмувала. Замість того, щоб бурчати, краще допоможи мені підвестися і посади на лавку, — я повернулася до Ліди. — А ти відійди, Лідусю. Обтруси поки що сніг із санок і з себе. Адже ти в мене вже велика. Впораєшся сама?

Ліда серйозно кивнула. Незважаючи на юний вік, вона була дуже розумною та здібною дівчинкою. Зовсім не схожа на свою нерозумну маму. Тільки-но Ліда відійшла, а Павло мене підняв, я прошепотіла йому на вухо:

— Мені здається, я зламала ногу. Я чула хрускіт.

Мені не хотілося лякати дочку передчасно. Раптом у мене просто вивих чи забій, але до лікарні треба їхати все одно і від Павла я не могла приховувати своїх справжніх відчуттів. Після мого зізнання Павло перестав бурчати і обережно дотяг мене до лавки. Щойно я на неї присіла, як до мене підбігла Ліда.

— Тобі краще, мамо? — її блакитні очі світилися тривогою.

От тільки мені не ставало краще. Сильний біль у нозі викликав нудоту, але мені не хотілося втрачати свідомість на очах у дитини.

— Мама погано почувається, Лідо, — спокійно сказав Павло. — Не нависай над нею. Погуляй поки, дай мамі прийти до тями.

Ліда кинула убік свого батька похмурий погляд і трохи відійшла.

— Не груби дитині, — прошипіла я, розстібаючи пуховик. Мені потрібно було трохи охолонути.

— Ти б воліла знепритомніти при ній?

— Ні, — я нахилила голову вниз і, взявши з лавки грудочку снігу, почала протирати собі лоб і скроні.

— Так погано? — у тихому голосі Павла нарешті почулося співчуття.

— У мене нога оніміла і болить, і мені від цього погано, — щиро зізналася я. — Мені треба до лікарні, Павле.

Павло уважно оглянув мене та місцевість, невдоволено хмурячись.

— Швидку довго чекати та й не заїде вона сюди. Давай я Сашку зателефоную, хай на машині приїде? Він вмить тебе доставить до лікарні.

Мені не дуже хотілося допомоги його зятя, я його не любила, але Павло був із ним у дружніх стосунках, навіть у кращих, ніж зі своєю сестрою. Я не мала вибору. Моїх друзів зараз не було у місті.