Розділ 7.1

ЗЕМЛЯ

Кетта

Пройшло 5 років з того дурного дня, як я вирішила втекти з Муірна на Землю. Я й досі була тут, не знайшла шлях назад, а Дем не прийшов за мною. Не життя, а справжнісінька дупа. Я так образилася на Дема, що заборонила собі думати про нього. Тільки от хіба серцю накажеш? Вночі, коли сон не йшов, Дем ніби навмисно пробирався в мої думки, змушуючи страждати і жаліти, що я втекла від нього. Яка ж я була тоді дурна! Повернути б минуле, але це неможливо. Весь свій біль я виливала у вірші та малювання, а іноді, крадькома, коли ніхто не бачив, я діставала фотографію Дема і тихо плакала. За ним і за тим життям, що в нас могло бути. І Лідія була б його дочкою, а не Павла. Але сталося, що сталося і минуле не зміниш.

Всі ці роки донечка була єдиною моєю втіхою. Якби не вона, я б не винесла всіх тих проблем, що на мене звалилися. В Муірні я знала, як жити, там би я чудово заробляла і мої проблеми не були такими серйозними, як тут. З Павлом особисте життя в мене не складалося. Він хоч і був поруч, але геть мене не розумів. Ми були різними. В мені вирувала енергія, я прагнула змін, а Павло виявився надто спокійним і безініціативним. Він просто працював, приносив гроші в сім’ю і не хотів нічого міняти, хоч грошей нам часто не вистачало. Я не дуже багато заробляла в тату-салоні Ніки, тому мені хотілося, щоб Павло знайшов більш вигідну роботу. Тільки він не хотів. Його все влаштовувало. Він народився у звичайній родині і багатства не прагнув. Ми часто сварилися, особливо, коли не вистачало грошей на новий одяг для донечки. Адже вона швидко виростала зі старого. Павло направляв мене в секонд-хенди і мені це не подобалося. Я хотіла нового, якісного одягу для донечки, а не вже кимось ношеного.

Павло взагалі не дуже любив Лідію. Він майже не спілкувався з донечкою, та й вона до нього геть не тягнулася. І я її за це не засуджувала. А ось його — так. Павло спочатку відмахувався тим, що він втомлюється на роботі і взагалі не знає, як взаємодіяти з дітьми, про що з ними говорити. Пізніше він зізнався, що мріяв про сина, а гратися з дівчинкою в ляльки й читати їй казки про чарівних принцес в його інтереси не входило.

— В тебе чудово виходить справлятися з дитиною, Катю, — казав мені він. — Нащо вам я? Після роботи мені хочеться відпочити. Ти б взагалі мала бути мені вдячна, що я досі з тобою не розлучився. Я ж не дурний, бачу, що ти мене не кохаєш. Але в нас сім’я і я з відповідальністю до неї відношусь.

Ось тільки вся його відповідальність полягала лише в забезпеченні сім’ї. Поганому такому забезпеченні. Дивні у Павла поняття про відповідальність.

А потім я дізналася правду.

Зрідка Валентина В’ячеславівна погоджувалася посидіти зі своєю онучкою, але вона не особливо її любила. Спочатку я думала, що свекруха взагалі маленьких дітей не любить, але коли в її молодшої дочки народився через два роки після народження Лідії, то я побачила, що дітей вона любить. Отже, чи то вона як Павло мріяла про внука, а не про внучку, чи то вона не любила Лідію через мене. Адже я така погана, роботи нормальної не маю, сину її постійно виношу мозок і взагалі затягнула його до шлюбу вагітністю. Я не думала, що причина в самій Лідії. Моя донечка була тихою і слухняною дитиною. Всі її обожнювали, окрім татка та бабці.

Одного дня, забираючи Лідію від Валентини В’ячеславівни, я стала свідком неприємної розмови. Свекруха сиділа з якоюсь жінкою на лавці, поки Лідія гралася на дитячому майданчику, і так голосно говорила, що я почула здалеку тему її розмови.

— Вона хоч і слухняна та мила дівчинка, але дуже сумніваюся, що моя онука, — Валентина В’ячеславівна ділилася думками зі своєю співрозмовницею. — Тому й не хочу її глядіти. Якщо Павлику подобається, що його дурять, то хай сам з малою сидить.

— А з чого ти взяла, Валю, що то не його дитина? — поставила цілком логічне питання знайома свекрухи.

— Та вона геть на Павлика не схожа — ні зовні, ні характером, — сказала, як відрізала.

Лідія дійсно не була схожа на Павла. Зовні вона була моєю маленькою копією, тільки очі в неї були блакитні, як в моєї бабусі. А в Павла — сірі. Мабуть, через ці очі свекруха щось собі навигадувала. От противна! Я ж точно знала: Лідія — дочка Павла. Окрім нього в мене тут інших чоловіків не було, а той останній раз з Демом був у безпечний день. В цьому я була впевнена, як і в тому, що магія існує. Тільки не в цьому світі. Я б і сама була не проти, щоб Лідія виявилася дочкою Дема, але ні. Жодних шансів. Тому я маю припинити про нього думати. Дем мене покинув. Мабуть, давно вже знайшов собі іншу, народив з нею діточок… Ні! Геть кляті думки! Дем не вартий жодної моєї сльозинки!

— А мені здалося, що Ліда така ж спокійна, як і твій син. Я ж знаю Павлика з самого дитинства, Валю. Я думаю, що характером вони схожі, — я не знала, ким була та жінка, мабуть, якоюсь подружкою свекрухи, але мені було приємно, що вона з нею не погоджувалася.

— Ліда хоч і спокійна, але геть не така, як Павло. Він любив проводити час з друзями, гуляв надворі, спілкувався, грав в активні ігри, а Ліда любить малювати, як її мати, слухати казки й дивитися мультики. Вона не прагне весь час проводити на вулиці і спілкуватися з однолітками. Ліду вже час в дитячий садок віддати, але Катя не хоче. Сама нею займається. От хай і займається. А Павлу я вже не раз казала, щоб йшов від неї і знайшов собі нормальну жінку. Але його все влаштовує.

— Ну, то його життя, Валю, — жінка знизала плечима. — Він вже дорослий чоловік, хай сам розбирається.

— Та я ж його мати! Я бажаю йому добра, а ця вертихвістка…

— Чудово вас чує, — я не витримала і вийшла з тіні дерев, за якими ховалася, слухаючи їх розмову. — Як вам не соромно, Валентино В’ячеславівно?! — я обурилася. Мене аж трясло від гніву. — Я піклуюся про вашого синочка, який навіть нормально заробляти не хоче, ніколи йому не зраджувала, а ви! У вас взагалі совісті немає?