Розділ 6.3

Пройшло всього кілька хвилин, як двері відчинилися і на порозі стояв господар будинку — високий сивий чоловік на кілька років молодший за бабусю.

— Тіррено! Я вже думав, ти дуба дала.

— Не дочекаєшся! — захихотіла бабуся.

— Скільки років!.. — чоловік згріб бабусю в міцні обійми, що не залишало сумнівів: щось між ними точно було. Свою бабусю я знав добре.

— Та до біса вже, — на обличчі бабусі з’явилася хитра посмішка. — І ти добряче постарів за цей час, Едвіне.

— Зате ти геть не змінилася, Тіррено, — судячи з його саркастичного тону, говорив він не про зовнішність бабусі, а про характер. Відірвавшись від бабусі, Едвін нарешті помітив і мене. — А це хто?

— Мій онук Дем. Йому потрібна кімната. Ймовірно, на довгий час.

— Та без питань. Проходьте, — Едвін відійшов від дверей, запрошуючи нас усередину. — А ти не залишишся?

— До неділі. Ввечері потрібно повернутися. Студенти без мене лиха накоять. Ти ж знаєш, які вони пустоголові бувають.

— О так, люба. Я вже думаю вийти на пенсію, але все ж так люблю викладати… Ніяк не вирішу.

Едвін запросив нас у вітальню, де яскраво горів камін, даруючи тепло і залишаючи яскраві відблиски на меблях. Едвін дістав з шафи пляшку віскі й склянки, налив всім й кивнув на шоколадні цукерки, що лежали у вазочці на столику. Ми з бабусею присіли на диван, а Едвін — у крісло біля каміну. Йому на коліна відразу ж застрибнув чорний кіт і голосно замуркотів.

— О, ти кота собі завів, Едвіне? — бабуся здивувалася наявності домашньої тваринки у свого приятеля.

— Та вже три роки як. Сумно вечорами одному, а ти не приходиш.

— Ти ж знаєш, що я не люблю немагічні світи. Ні вогняну кулю ні в кого не запустиш, ні рани самі не загоюються миттєво. І як ви тут тільки живете?

— Якось та і живемо, — Едвін підморгнув бабусі. Одною рукою погладжуючи кота, він неквапливо пив віскі. — Не такі балувані, як ти.

— Та що ти розумієш, Едвіне! — бабуся махнула рукою і, випивши в один ковток віскі, потяглася до цукерок.

— Багато чого, — Едвін лише усміхнувся, коли бабуся сама собі налила віскі. Йому заважав це зробити кіт, а я не подумав, що бабуся так рветься напитися. — Розповідай, що тебе привело з твоїм онуком до нас.

— Його непутяща дівчина.

Бабуся у барвах розповіла Едвіну про втечу Кетти, не дозволяючи мені навіть слова вставити. Вислухавши її розповідь, а ще прохання знайти мені роботу кухарем, Едвін відповів:

— Ох вже ці дівчата! Стільки з ними проблем. Мої онучки теж постійно пригоди на свої дупи знаходять. А потім прибігають до мене плакатися. Що ж… — Едвін уважно на мене подивився. — З роботою я тобі допоможу, Деме. Та й компанії твоїй я не проти. Все краще, ніж з одним котом жити. А от з пошуками, то вже ти сам. В мене знайомих в поліції немає.

— Та я й не прошу за мене шукати, — здивувався я. Я думав, що мені взагалі все самому доведеться робити, а цей Едвін так радо згодився допомагати. Все ж, мушу визнати, бабуся вміє причаровувати чоловіків. Їй навіть зілля ніякі для цього непотрібні. — Дякую за гостинність.

  Ми випили ще по склянці віскі, бабуся з Едвіном обговорили останні новини зі свого життя, з чого я зрозумів, що бабуся не була на Землі аж 6 років. Наговорившись, Едвін показав мені мою спальню — невеличку, але затишна кімнату на другому поверсі з видом на сад. Я розклав свої речі і вмостився спати. Переміщення порталом дуже виснажило і я поринув у сон, ледве голова торкнулася подушки.