Розділ 5.3

Цілий тиждень я витратила на роздуми. Хоч я і сказала Ніці, що не збираюсь робити аборт, але все ж вирішила обдумати і такий варіант. Про всяк випадок. Сумніви розривали мене на частини. Я не хотіла дитину від Павла, але й убити життя в собі не могла. Не знаю чому, але мене щось від цього утримувало. Не страх аборту, а небажання позбавлятися дитини. Я хотіла цю дитину і водночас не хотіла. У Ніди тоді все було простіше: завагітніла не від того хлопця — звари мені зілля, Кетто. Вона не мала навіть сумнівів. А в мене вони були.

Врешті-решт я прийняла рішення: хай там як, а я народжу цю дитину. Тому приховувати далі від Павла свою вагітність я не могла. Потрібно йому розповісти. Він до цього теж причетний, тож хай бере на себе відповідальність. Одна я дитину не потягну, навіть з підтримкою Ніки.

— З тобою все гаразд, Катю? — спитав Павло після вечері. Від його уваги не приховалося, що я якось дивно поводжусь останнім часом.

— Ні, — я прибрала тарілки в раковину і поставила чайник.

— Що трапилося?

— Павле, я вагітна, — без всіляких передмов повідомила я.

— Трясця… — пробурмотів він і відразу ж дістав з шафки пляшку з коньяком. Випивши чарку, він подивився на мене. Радості в його очах я не побачила. — Це, мабуть, в наш перший раз вийшло, так?

— Так, — підтвердила я, опустивши голову.

— Що ж… — Павло випив ще одну чарку і тільки тоді продовжив. — Коли вже так вийшло, то, напевно, це доля. Не те щоб я проти дітей, просто не планував так рано. Хотів більше грошей заробляти, пожити трохи для себе, але…

— Я не змушую тебе піклуватись про дитину, Павле, — перебила я його. Мені не хотілося нав’язувати дитину людині, яка не надто рвалася ставати батьком. — Але хочу, щоб ти знав: аборт я робити не буду.

— Я й не кажу тобі робити аборт. Ти чого, Катрусю? — Павло сів до мене поближче і нарешті обійняв. — І від дитини я не відмовляюсь. І взагалі, коли так трапилось, то треба одружитись.

Виходити заміж за Павла мені геть не хотілося, але в мене не було вибору. Мені потрібна була його допомога.

— В мене ж досі немає паспорта, — нагадала я.

— То завтра ж цим займемось. Отримаєш відразу на моє прізвище.

Зовсім скоро я отримала паспорт. Кетта Віралані перетворилася на Катерину Венчук. Ті ж ініціали «КВ», але звучали вони геть інакше. Ще й довелося вигадувати по батькові. Звісно, я відразу почала вивчати місцеві імена, тож ще раніше підібрала аналоги імен для батьків: замість Нарії — Надію, а замість Орвіна — Ореста. А вже після отримання паспорта ми з Павлом одружилися. Пишного свята ми не влаштовували. Скромна вечеря в ресторані з ріднею Павла, двома його друзями і Нікою з її братом Денисом.

Валентина В’ячеславівна була не в захваті від нашого одруження, навіть відкрито бурчала, що я нагуляла дитину і навісила її на Павла. Її зовсім не хвилювало, що мене ображали її слова. Павло постійно робив їй зауваження, але вони не зупиняли Валентину В’ячеславівну. Я їй жахливо не подобалась. І це було взаємно.

Вагітність в мене проходила тяжко. Постійна нудота, слабкість, загрози викидня. Мені доводилося декілька разів полежати в лікарні на збереженні. Павло часто бурчав, що не вистачає грошей. Я хоч і намагалася працювати, роблячи ескізи для тату-салону Ніки, який вона вирішила назвати «Нікетта», об’єднавши наші імена, але поки що заробляла мало. У вільний від нудоти, лікарень і малювання час я вчилася в’язати і шити, щоб мати змогу створювати для своєї дитини одяг та іграшки. Бабуся Галя мене всьому навчила. Вона дуже добре до мене відносилася, майже як до рідної онуки.

Я весь час думала про Дема. Сумувала за ним, страждала, картала себе. Навіть почала писати вірші, які присвячувала йому. Писала на своїй мові, щоб Павло не прочитав. Пошуки ритуалу я на час припинила. Все одно вагітній жінці не можна самостійно відкривати портал в інший світ, бо це негативно впливає на вагітність. В мене і так вона була тяжка, а зайвий раз ризикувати не хотілось.

Всю вагітність я ламала голову над ім’ям для дитини. Мені не подобалися місцеві імена, мені хотілося, щоб ім’я моєї дитини було підходящим для Муірна. Адже колись я зумію туди повернутись і її заберу. Я вірила, що не назавжди застрягла тут, я ніколи не втрачала надії.

Павлові було байдуже, яке ім’я я оберу. Він мріяв про сина, тож коли я дізналася, що в нас буде дівчинка, сказав, що ім’я їй я можу обрати сама. Тільки я не знала яке. Якби я була в Муірні, я б назвала дочку Ліадайн, на честь моєї бабусі. Мені завжди подобалося її ім’я. Для місцевих людей це ім’я звучало надто дивно, тому я мала вибрати більш підходяще. Я гортала книжку з описом імен, яку мені подарувала Ніка, шукала щось схоже на ім’я бабусі і натрапила нарешті на Лідію. Є щось співзвучне з Ліадайн, тож назву донечку так. Буду скорочено кликати її Ліа, щоб їй було звично, а коли зможу повернутися до Муірну, то тоді і розповім їй про справжнє, зміню на Ліадайн.

Вирішено! Тебе тепер звуть Лідією, моя дівчинко.

Я погладила живіт, прислухаючись до ворушіння моєї Лідії. Цікаво, їй сподобається це ім’я? Якою вона буде? Руденькою, як я? Чи з каштановим волоссям, як у Павла? Мені дуже хотілося, щоб донечка була схожою на мене.

Пологи проходили в мене важко. Я й не думала, що може бути настільки боляче. Але ж яка я була щаслива, коли мені на груди нарешті поклали мою дівчинку! Я дивилася на мою малечу і не могла намилуватися: такі яскраво-блакитні очі і пушок рудого волосся. Мені казали, що у малюків часто бувають блакитні очі, але я сподівалася, що вони не стануть сірими, як у Павла. На зелені вони навряд чи перетворяться, залишається сподіватися, що вони залишаться блакитними, як у моєї бабусі. Руде волосся з блакитними очима — та моя крихітка зведе з розуму всіх хлопців, коли підросте!

— Привіт, Лідіє, я твоя мама, — я усміхнулась донечці. — І я тебе дуже люблю.