Розділ 4.3

— А що так гарно пахне? — спитав Павло, роззуваючись. — Невже в тебе котлети, нарешті, вийшли, Катю?

— Аякже, вийшли, — з кухні відразу вискочила Валентина В’ячеславівна. — Якби я не прийшла, ти б зараз оті шматки вугілля їв. І відьомським зіллям запивав. Де ти це нещастя знайшов? Чому мені нічого не сказав? Нащо вона тобі? Невже така проблема нормальну дівчину знайти, Павлику?

Валентину В’ячеславівну абсолютно не обходило, що я стою поруч і все чую.

— Мені Катя подобається, мамо, — Павло виглядав аж надто спокійним, тоді як в мені все вирувало від гніву. — Ну не вміє вона добре готувати. То й що? Хіба це найголовніше у стосунках?

— А хіба ні? Люди їдять щоденно. І їжа повинна бути смачна і поживна, а не відходи якісь.

— Та які відходи? Трохи пригоріли котлети та й все. Супи Катя смачні варить.

Супи в мене дійсно виходили непогані. Можливо, тому, що нагадували процес готування зілля.

— Щось я тут не бачу ніяких супів. Тільки якісь дурні зілля були. Книгу вона пише про відьом. Аякже! Підсипала тобі якусь дурню в чай, а ти тепер позбавитися її не можеш. Причарувала!

— Та що ти таке говориш, мамо?! — ось тут Павло вже трохи підвищив голос. — Які зілля? Яке причарувала? Ну не вигадуй, будь ласка.

Валентина В’ячеславівна розповіла Павлу про те, що побачила на кухні, а мені знову довелося брехати про книгу. Може, дійсно щось написати?

— У кожного свої розваги, мамо, — Павло знову говорив спокійно. — Нехай собі Катя займається тим, чим їй подобається. Не чіпай її. Вона — моя дівчина. Подобається тобі Катя чи ні, але ми разом. Прийми це.

Валентина В’ячеславівна закотила очі і обдарувала мене зверхнім, презирливим поглядом.

— Краще б ця твоя Катя їсти вчилася готувати у вільний час. Або працювала б. Я так розумію, що вона не працює?

— Зараз ні.

— То вона ще й в тебе на шиї сидить, Павлику?! — вкотре обурилася Валентина В’ячеславівна, продовжуючи ігнорувати мою присутність. — Як так можна? В тебе і так зарплатня невелика!

Мені хотілося відповісти уїдливо, нагадати про свою присутність, але Валентина В’ячеславівна точно не забула про мене, вона навмисно говорила образливі речі, щоб я їх чула. Якщо почну огризатися, то зроблю тільки гірше.

— У Каті скрутне становище зараз, — пояснив Павло. — Але скоро вона теж почне працювати. І взагалі, мамо, це не твоя справа. Я сам знаю, як мені жити. Не маленький. І я тебе просив без попередження не приходити. Чому ти мене не чуєш, мамо?

— Отак завжди… — Валентина В’ячеславівна картинно зітхнула, схопилася за серце. — Знаходять якусь вертихвістку, а на маму начхати. Цих вертихвісток в тебе купа може бути за життя, а мама одна, Павлику. А ти постійно мене доводиш своїми вибриками! От не витримаю, помру і що ти будеш робити? Хто тобі нормальні котлети насмажить? Оце нещастя? Хто піклуватися буде, хвилюватися, любити, коли вона від тебе втече?

Типова маніпуляторка. Таким ніяка дівчина сина подобатись не буде, а така, що ще й готувати не вміє і не працює — тим більше.

— Та не вигадуй, мамо! — втім, Павло не вівся на її маніпуляції. — В тебе таке здоров’я, що ти ще всіх нас переживеш. Закінчуй вже цю істерику. Каті неприємно тебе слухати. Дякую, що допомогла з вечерею. Ходімо поїмо разом, а потім я тобі таксі викличу.

— Яке ще таксі? Тобі що зарплатню підняли?

— Ні, але для тебе на таксі гроші знайду. Поки поїмо, то пізно вже буде. Не треба тобі самій ходити в такий час.

— То я б могла залишитись на ніч. В тебе ж дві кімнати. Зранку б приготувала сніданок, поїв би нормальної їжі.

— Не треба, мамо. Ми самі впораємось.

Нарешті розмови скінчились і ми пройшли на кухню. До котлет ми приготували картопляне пюре, салат і яблучні оладки і Валентина В’ячеславівна весь час вказувала на мої недоліки у готуванні. Павло намагався мене захищати, але якось мляво, хоча, схоже, напади Валентини В’ячеславівни взагалі неможливо було відбити.

— Вибач, Катю, — як тільки Валентина В’ячеславівна поїхала, Павло підійшов до мене, обійняв. — Мама до всіх моїх дівчат вороже відносилась. Мабуть, тому вони довго не витримували. Будь ласка, не звертай на неї уваги. Я з нею потім ще поговорю. Вона, мабуть, розізлилася, що я про тебе не розповів, та ще й ці її загони щодо їжі. Треба було познайомити вас відразу, бо дуже вже мама любить приходити без запрошення, хоч я її і прошу так не робити.

— Та нічого, Павле, все гаразд.

За інших обставин я б вже тікала від такого хлопця і його скаженої матусі, але в мене не було куди тікати.

— І за роботу поки не переймайся. Потім займемося і нею, і твоїм паспортом.

Ми досі не почали «відновлювати» мій паспорт. Павло був зайнятий, а мені незручно було йому нагадувати.

— До речі, а що по роботі? В тебе є вища освіта? Якісь навички? Ти десь працювала раніше?

Я вже встигла подумати над цим питанням і вигадати чергову правдоподібну брехню.

— Вищої освіти в мене немає, бо у бабусі не було грошей на неї, а безкоштовно мені не вдалося вступити. Зате я вмію гарно малювати. Бабусин сусід був художником і навчив мене малювати. Я навіть цим трохи заробляла — малювала ескізи для татуювань на замовлення. Ну і ще офіціанткою працювала. Не аби що, але все ж.

— Ну, це теж робота. Знайдемо тобі потім щось. До речі, щодо татуювання. А що означає твоє? Це присвята комусь? Колишньому?

Звісно, Павло відразу помітив моє татуювання зліва під грудьми. Не міг не помітити. Але питань не ставив. До сьогоднішнього дня.

— Та ні, то просто красиві лінії. Нікому вони не присвячені. Захотілося якесь невеличке зробити, але так, щоб більшість не бачило.

На Землі були інші мови й інший алфавіт, тож Павло не міг розібрати, що під грудьми в мене було ім’я «Деммін», тільки сердечко в кінці було йому зрозумілим. При переміщенні через портал в інший світ портальна магія автоматично навчала мові й алфавіту іншого світу. Дуже зручно. Не треба нічого вчити. Тільки був один нюанс. Якщо мов у світі було декілька, як то на Землі, то автоматично вивчалася тільки мова тієї країни чи королівства, куди тебе переносило. Щоб таким способом вивчити іншу мову світу, треба було зі свого світу переміститися порталом в іншу країну потрібного світу. Знання про мову залишилася і після повернення у свій світ. А ще чужа мова автоматично сприймалася як своя, коли знаходишся в чужому світі. Тобто, я розуміла, що українська — а я перемістилася в Україну — не моя рідна мова, але тут думала нею, говорила нею,  читала нею і писала нею. Проте і свою чудово пам’ятала. За необхідності могла писати і нею, так само як і читати. Хоча читати нічого, окрім книжки Дема, яку я сховала подалі, щоб Павло не знайшов, я не могла. Ну і ще свої записи в блокноті. Якби знала, що застрягну тут надовго, то взяла б більше своїх книжок. Зараз би мені не завадили книги з портальної магії та зіллєваріння. Можливо, швидше знайшла б робочий ритуал. Але я не подумала, що можу опинитись в такому становищі. Тепер я можу розраховувати лише на себе і свої знання. Сподіваюсь, рано чи пізно я знайду ритуал. Або Дем мене знайде. Хоча з кожним днем я все більше сумнівалася, що він мене шукає. Мабуть, я йому непотрібна.