Розділ 4.2

Дні потяглися повільно, заповнені одноманітними заняттями, вони не додавали мені радості, але допомагали забути про свій біль, втекти від нього хоч на годину. Пройшов цілий тиждень, відколи я почала жити з Павлом. Він працював 3 дня через 3 — охоронцем в супермаркеті. Він дійсно заробляв мало грошей, але на життя вистачало. Павла цілком влаштовувала моя їжа, навіть, якщо в мене щось пригорало, він ніколи не скаржився. В ті дні, коли він працював, я займалася ритуалом: малювала нові схеми, підбирала нові інгредієнти для зілля.

В один із вечорів, коли Павло мав ще бути на роботі, у двері подзвонили. Я здивувалася. За цей тиждень до нього ніхто не приходив, тому я не знала, що робити. Відчиняти не хотілося, бо я ще не прибрала чергову невдалу схему на підлозі кухні, але той, хто стояв за дверима, був такий настирливий, що я не мала вибору.

— Невже незрозуміло, що вдома нікого немає, якщо не відчиняють?  — бурмотіла собі під ніс, йдучи до дверей.

Вже у передпокої я зрозуміла, що в мене на кухні горіло світло і людина, яка дзвонила, бачила його. Я глянула у вічко: за дверима стояла немолода жінка, отже, можна відчинити. Навряд чи вона мені щось погане зробить.

— А ти хто така? — не встигла я відчинити, як мене окинули здивованим поглядом.

— А ви? — ввічливістю жінка явно не відрізнялася, тож і я не збиралася бути з нею милою.

— Павло досі тут живе? — жінка проігнорувала моє питання. — Чи переїхав?

— Живе, — підтвердила я.

— Тоді, хто ти така і що робиш у нього вдома? — продовжила допит жінка.

— А чому я маю вам звітувати? — пирхнула я. — Це ви прийшли сюди, а не я. Ви б мали сказати перша, хто ви і що вам потрібно.

Я вже почала здогадуватись, хто переді мною, але все ж воліла почути це від жінки.

— Ти диви, яка нахабна! — обурилася жінка і, відштовхнувши мене, ступила в дім. Я так розгубилася, що не змогла її прогнати. Та й вона була більша за вагою і сильніша. — Я мати Павла, Валентина В’ячеславівна. В останній раз питаю: хто ти? Будеш і далі мовчати — викличу поліцію.

— Я дівчина Павла, Катя, — зітхнула я. Знайомство з матусею геть не склалося. Втім, судячи з того, що сам Павло розповідав про матір, воно і не мало скластися. Ця жінка дуже прискіпливо відносилася до дівчат свого сина. Можливо, тому в нього були з ними постійні проблеми і стосунки не тривали довго.

— З яких це пір?! — здивувалась вона і, на мій жах, попрямувала до кухні. — Павлик мені нічого не розповідав.

А мав? Павло — дорослий хлопець і точно не має звітувати перед матусею про кожну дівчину, яку тягне до ліжка. Але вголос я так не сказала.

— Віднедавна, — коротко відповіла я.

— І ти вже тут живеш? — вона скинула брови. Я хотіла щось відповісти, але тут Валентина В’ячеславівна опинилася на кухні і натурально застигла від подиву. — Матінко божа! Це що тут коїться?! — вона впустила пакет на підлогу і сплеснула руками. — Ти сатанистка? Ти причарувала бідолашного Павлика?!

Мені хотілося втекти подалі від її вереску, але тікати було нікуди. Зібравшись з думками, я спокійно відповіла:

— Я книгу пишу про магію, тому й розклала все це. Хотіла відчути атмосферу. Я зараз все приберу, присядьте, будь ласка, — я кивнула у бік стільця, а сама побігла на балкон за віником.

Під суворим, майже злим поглядом цієї жінки я швидко прибрала схему з підлоги і трави для зіль зі столу. Поставила чайник на плиту і спробувала усміхнутись.

— Чай будете, Валентино В’ячеславівно?

— Буду. А де Павлик?

— На роботі.

— Ааа, то він сьогодні працює? — Валентина В’ячеславівна більше не кричала, хоча похмурий вираз з обличчя досі не прибрала. — А я думала, що вже вихідний. Переплутала. Ну нічого. Почекаю.

Я не дуже зраділа такій перспективі, бо Павло мав прийти з роботи аж за 2 години. Але ж не виганяти його матір з дому?

— Ти хоч готуєш щось? Чи тільки зілля вариш? — пирхнула Валентина В’ячеславівна і зазирнула до холодильника.

— Готую, звісно, — зітхнула я, згадуючи про підгорілі котлети в холодильнику. Звісно, Валентина В’ячеславівна їх знайшла.

— Що це? — вона з огидою оглянула мій «кулінарний шедевр». Я смажила готові заморожені котлети, але все одно примудрилася їх зіпсувати — не додивилася і вони підгоріли.

— Котлети… — я опустила голову вниз, відчуваючи сором.

— Це не котлети, а шматки вугілля! — Валентина В’ячеславівна кинула ті три нещасні котлети, які я планувала розігріти Павлу на вечерю, в смітник. Я навіть слова сказати не встигла. — Ти хочеш отруїти мого сина?!

— Ні. Я просто не дуже добре готую… — чесно зізналася я.

— Як добре, що я скупилася перш ніж зайти до Павлика. Зараз навчу тебе нормальні котлети робити. Діставай фарш з пакету і булочки. Сподіваюсь, цибуля і картопля в тебе тут є? Молоко? Вершкове масло?

— Є… — похнюпилася я. Готувати під наглядом цієї суворої жінки мені не хотілося. Та й взагалі готувати. Я планувала зварити на вечерю кашу, але Валентині В’ячеславівні було начхати на мої плани.

Вперше в житті я самостійно ліпила котлети, кривлячи ніс від огиди. Не любила я сирого м’яса торкатися та й його «аромат» був просто нестерпний. Мене ледве не знудило. Валентина В’ячеславівна постійно робила мені зауваження, що я котлети неправильної форми ліплю, беру мало чи навпаки багато фаршу, а вже як я почала смажити, то вона не витерпіла і відігнала мене геть від плити.

— Та що ти за нещастя таке?! — гаркнула вона. — Хіба це складно дивитися, щоб котлети не пригоріли? Тебе що мати готувати не вчила?

Та хто мене тільки не намагався навчити готувати! Навіть бабуся архімагеси Мареви. Під наглядом в мене більш-менш виходило, але самостійно — повнісінький провал.

— В мене батьки рано померли, а бабуся до плити не пускала. Боялася, що я їй хату спалю… — я стільки з роду не брехала, як на цій дурній Землі.

— Воно і видно, — пробурмотіла Валентина В’ячеславівна. — Картоплю ставай чистити тоді. И дивись, обрізай нормально, тоненько, а не половину картоплі у смітник.