Розділ 4.1

ЗЕМЛЯ

Кетта

Ранок прийшов до мене головним болем і відчуттям важкої, гарячої руки на моїй талії. Жахливо хотілося пити і не розплющувати очі. А ще зробити вигляд, що я нічого не пам’ятаю і хоч на хвилинку затримати те огидне почуття сорому і докорів сумління, яке накрило мене ледве сон вивітрився з голови.

Я провела ніч з хлопцем, якого знала кілька годин. Я провела ніч не з Демом. Я зрадила його кохання. Хотілося виправдати себе словами «він зрадив мене першим, коли не побіг за мною». Але кому я брешу? Тільки я в усьому винна. Досить вже звинувачувати у всьому Дема. Досить вже брехати самій собі. Час подорослішати.

Тільки дорослішати страшенно не хотілося. Хотілося розплакатися. Від сорому, відчаю, болю, але я не хотіла, щоб прокинувся і Павло вирішив, ніби я жалкую про нашу ніч. Навіть якщо я насправді жалкувала. Не те щоб все було так погано. Добре. Але не так, як з Демом. Проте мені потрібна була допомога Павла. Самостійно я не зможу тут вижити. Здається, Павло — цілком нормальний хлопець і з радістю мені допоможе.

— Доброго ранку, Катю… — пробурмотів він, відчувши, що я прокинулась.

Хотілося крикнути, що я Кетта, але тепер я мала забути про своє справжнє ім'я.

— Після такої кількості коньяку він не дуже добрий… — зітхнула я.

— Голова болить? — спитав Павло, заглядаючи мені в очі. Мені чомусь здалося, що йому теж незручно після нашої ночі. Він не був схожий на хлопців, які цілеспрямовано знайомляться, щоб відразу затягти в ліжко. Просто ми були страшенно п’яні, нам було сумно і ми впали в обійми одне одного.

— Дуже. І пити хочеться.

— Зараз принесу воду і пігулки.

Вдягнувшись, Павло зник, але за хвилину повернувся з пляшкою мінеральної води і якоюсь кругленькою штучкою в долоні, схожою на ґудзик. Я намагалася не показувати здивування. Хоч я і не звикла до такої форми ліків, адже у нас приймали виключно зілля, використовували мазі, крапельниці з зіллями і магічне лікування, але я знала, що в деяких світах ліки роблять у вигляді пігулок, які потрібно ковтати. Я взяла ту пігулку, запила водою і ледве втрималася, щоб не спитати, коли вона подіє. Місцеві таких питань не ставлять. А я не мала викликати підозр.

— В мене сьогодні вихідний, — Павло знову влігся поруч зі мною. — Тому можемо ще поспати, а потім поговоримо. Чи ти хочеш їсти?

— Ні, не хочу.

Їсти мені дійсно поки що не хотілося. Тільки пити.

— Якщо схочеш, а я буду спати — бери все, що знайдеш в холодильнику.

— Дякую, — кивнула я і заплющила очі. Може, так швидше подіє. Та й не хотілося мені нічого бачити: ні Павла, ні цю негарну кімнату без смаку і стилю.

— Як добре, що ми зустрілися, Катрусю, — прошепотів Павло, обіймаючи мене. — Мені вічно не щастило з дівчатами, а тут ти… Ніби подарунок від долі.

Ще я Катрусею не була! Чудово! Просто чудово! Не кажучи вже про подарунок долі. Прокляття я твоє, Павле… І своє власне теж. Тікай. Бо мене ніхто не витримує, навіть Дем, який так палко присягався мені у коханні. Я вмію лише руйнувати стосунки. Щасливе і безтурботне кохання — то не про мене.

Але Павло не хотів від мене тікати. Він хотів мене обіймати. От дурний! Та і я не краща… Дозволила йому себе спокусити.

Павло заснув швидко, а я ще деякий час лежала, обдумуючи все, що трапилося і чекаючи, поки подіє пігулка. Наші зілля діяли майже миттєво, а тут доводилося чекати. І страждати від болю і дурних думок. 

От що я наробила? Провела ніч з хлопцем, якого не кохаю і взагалі ледве знаю. Біль, який я намагалася випалити обіймами Павла зараз накотив з новою силою. Сльози душили мене і я дозволила собі тихо поплакати. Все одно, Павло нічого не бачив, бо міцно спав. Я не хотіла, щоб він бачив мої сльози. Він мене прихистив, не брав мене силою, я сама все дозволила. Не треба його розчаровувати. Хай думає, що я теж рада його зустріти. Павло —  мій єдиний шанс вижити в цьому дурному світі без магії.

За роздумами я не помітила, як заснула глибоким сном без сновидінь. І чому так? Я страшенно хотіла побачити Дема хоча б уві сні. Але після того, що я зробила, я його не заслужила. Навіть уві сні. Тож все правильно. Це моє покарання за зраду.

— Виспалася, Катю? — не встигла я розплющити очі, як Павло до мене заговорив. На його звичайному, не дуже привабливому обличчі сяяла така радісна усмішка, що я мимоволі йому усміхнулася у відповідь.

— Та наче… — я ніяково відвела погляд.

— Ти ж не злишся через те, що трапилось вночі?.. — Павло обережно, ніби боявся злякати, торкнувся мого плеча. — Зазвичай я так не поводжуся, але ти така гарна, такою близькою мені здалася… Та ще й той алкоголь… Мене до тебе страшенно потягнуло. Я не хотів користуватися твоїм станом.

— Все добре, — кивнула я. — Я була не проти.

— То, може… — Павло зробив паузу, ніби сумнівався, чи варто озвучувати те, що хотів сказати. Але все ж він продовжив. — Може, не будемо нічого вигадувати і ти залишишся в мене, Катю? Я заробляю мало, але на їжу і житло вистачить. А ти будеш готувати і прибирати, поки не відновимо тобі документи. А потім і роботу тобі знайдемо.

— Я дуже погано готую, — я не стримала усмішки.

— Я не вибагливий, Катю. Каша, макарони, картопля, супи — цього цілком досить, — запевнив він мене.

Не те щоб я хотіла з ним залишатись, але вибору не було. Павло виявився таким милим і турботливим, що я розуміла: кращого варіанту я тут не знайду. Побуду в нього, поки не розберуся з ритуалом. Якщо ціна цьому приготування їжі — нехай. Впораюся.

— Добре, Павле, я згодна, — я видавила з себе усмішку, сподіваюсь, що милу. — Але якщо ти не зможеш їсти те, що я приготувала — не ображайся.

— І слова тобі не скажу.

Павло притягнув мене в свої обійми і поцілував. Я відповіла на його поцілунок, але він був механічним. Думками я була далеко від Павла. Думками я була з Демом.