Розділ 3.4

— Батьки в мене давно померли, — вибачте, мамо й тату, але я мушу так сказати. — Бабусі теж кілька років тому не стало. Квартиру успадкувала тітка і запропонувала жити з нею. Спочатку все було добре, поки вона не вийшла заміж вдруге. Її чоловік мене постійно ображав, міг навіть вдарити. А тут ще й хлопець мене кинув, — я схлипнула для правдоподібності. — Мені це все набридло і я вирішила почати життя з чистого аркушу. Взяла свої заощадження і покинула рідне місто. Але вийшло ще гірше. Не встигла я сюди приїхати, як мене обікрали — вихопили маленьку сумочку в якій були всі мої гроші й документи. Мені ледве вдалося вмовити чоловіка в ломбарді взяти прикраси, які подарував мені колишній, щоб отримати хоч трохи грошей. Ось тільки мені їх вистачило лише на ніч у хостелі і на обід в кав’ярні. Наступні два дні довелося ночувати в лісі і їсти те, що з собою з дому прихопила… А потім їжа скінчилася і я блукала містом, поки не почався дощ. І не прийшов ти…

Павло слухав мене уважно, в його очах я бачила цікавість і співчуття. Коли я закінчила говорити, він налив ще по чарці коньяку, ми випили і тільки тоді він заговорив.

— Оце ти вляпалася, Катю… — він похитав головою. — Але чому ж не  звернулася до поліції? Крадія вони навряд чи знайшли б, але ж допомогли б зв'язатися з твоєю тіткою і ти змогла б повернутись додому.

— Та я ж не хочу додому… — нагадала я. Насправді, додому хотілося і навіть дуже. Але ж не скажу я цьому Павлу, що додому мені заважає повернутися клята магія? — Мене там тітчин чоловік ображає. Я б ще може змирилася, якби він до мене в ліжко ліз, але він мене б’є! Я не хочу туди! Будь що, аби тільки не повертатися…

Я налила собі сама, випила і заїла цукеркою. Смачна, хоч і не схожа на ті, що я люблю. Тут навіть цукерки інші… І немає фірмового лимонного пирога Дема…

— Я розумію тебе, Катю. В мене батько був такий. Як напивався, то постійно бив нас з сестрою, та й матері теж діставалося. На щастя, ми з ним не довго мучилися, помер молодим. П’яна бійка вкоротила йому віку.

— Сумно, коли в сім’ї так. Мої батьки були чудовими, але померли рано. В тебе хоч мати й сестра є.

— Та в мене і мати складна. Завжди намагається контролювати, опікати, тому й живу окремо, знімаю квартиру. Вона мене дуже любить, але ж мені не 10 років, щоб за мене все вирішувати. А з сестрою ми різні. Не сваримось, але й не товаришуємо.

— Сумно це чути…

В Павла дійсно була сумна історія і мені було його навіть шкода. Наче непоганий хлопець, такий спокійний, доброзичливий, а он яке тяжке в нього життя.

— В тебе теж життя геть не веселе, — підтримав мене і він.

— Мені б якось отримати документи і роботу… І все б владналося. Але я не знаю, що робити… — я знову схлипнула. Під дією алкоголю сльози самі потекли з очей. — Ніколи з такими проблемами не стикалася…

— Тобі в будь-якому випадку потрібно буде до поліції звернутись, — пояснив мені Павло.

Ось тільки мені зовсім не хотілося до неї звертатись. Я боялася, що мене можуть викрити, адже ніяких місцевих документів в мене не було. Я взагалі з іншого світу. Але ж не казати про це Павлу?

— Мені якось страшно, — зізналася я. — Та й потім не знаю, що робити…

— Я думаю, найкраще зараз лягти спати, а зранку вирішимо, як тобі бути.

Ось і вилізло те, про що я весь вечір думала. Хоч я і помітила, що в Павла в квартирі було дві кімнати, але я була впевнена, що він мене потягне у своє ліжко. Втім, я вже настільки сп’яніла, що мені було байдуже. А ще я злилася на Дема. Він мене не знайшов! Не повернув! І мені доводиться сидіти на кухні в майже незнайомого хлопця і їсти його їжу. От візьму і пересплю з Павлом, коли він такий добрий до мене! На зло Дему! Хай він про це пожалкує!

— Гарна ідея. Я дійсно втомилася… — я випила ще одну чарку, щоб остаточно захмеліти і не мучитися від докорів сумління. Хай мучать мене зранку. Разом із похміллям. — І… Я така вдячна тобі, Павле… — я вперше назвала його на ім'я, супроводжуючи свої слова милою усмішкою. — Не знаю, що б зі мною було, якби не ти…

Павло мені тільки усміхнувся і допоміг підвестися, бо бачив, що я вже ледве тримаюся на ногах від випитого. Встаючи, я трохи похитнулася і Павло мене підхопив. Я навіть не зрозуміла, як опинилася в його обіймах і як його губи вп’ялися в мої. І хоч дурний голос здорового глузду кричав мені зупинитися, я лише поглибила поцілунок і дозволила Павлу вкласти мене в своє ліжко.

Нехай я на ранок пожалкую, але сьогодні я випалю весь свій біль, всю свою образу на Дема обіймами, поцілунками, дотиками Павла, навіть якщо вони вполовину не такі приємні, як у Дема. Я просто хочу забутися! Я хочу турботи, надійного чоловіка поруч, а не постійних сварок і непорозумінь. Невже це так багато?..