Розділ 3.3

— Я тебе не ображу, не бійся, Катю, — незвичне звертання різонуло по вухах, але тихий, спокійний голос Павла не залишав сумнівів: він дійсно мене не образить. — Ходімо, бо захворієш, якщо просидиш тут всю ніч.

То що? Піти з ним? Мабуть, вже краще один нормальний хлопець, аніж кілька п’яних, які цілком можуть причепитися вночі, навіть, незважаючи на дощ. Дем сам винен, що я постала перед таким вибором. Якби він тоді не почав ту розмову, якби побіг за мною, але… От і нехай тепер страждає! А я мерзнути всю ніч під дощем не хочу! Та ще й голодна!

— Добре, — кивнула я.

Я допила залишки лікеру, сховала пляшку в рюкзак і підвелася з лавки-гойдалки. Я б із задоволенням на ній погойдалася, якби не дощ і не мій поганий настрій. Ледве я підвелася, як Павло накрив мене парасолькою і кивнув у бік будинку. Я пішла за ним, намагаючись не думати про те, до чого приведе це рішення.   

Під самими дверима я знову зупинилася. Щось ніби шепотіло мені «Кетто, не йди до нього». Але… Якщо не піду, буде ще гірше.

— А це зручно? — я тягла час, сподіваючись, що Павло сам передумає і мені не знадобиться мучитись від сумнівів. — Я не спричиню незручностей?

Мені раптом подумалося, що в нього можуть бути вдома батьки. Хоча хіба хлопець запросив би додому незнайому дівчину, якби жив з батьками? Мабуть, що ні.

— Я живу один, Катю, не переймайся.

Павло відчинив двері ключем і пропустив мене всередину. Зайшовши до його квартири, я розгубилася — було темно і я не знала, де вмикається світло. Але Павло відразу ж зайшов за мною і увімкнув світло. Я встигла помітити, що ключі від квартири він сховав до кишені.

— Не бійся, Катю. Я не збираюся тебе тут тримати силою. Підеш, коли захочеш. Просто скажи. Але ключі я в дверях не залишу. Я ж не знаю, чи дійсно ти в біді, чи прикидаєшся, щоб винести із дому все цінне. Хоча цінного в мене тут особливо і немає, та й заробляю я мало.

— Я не крадійка! — я кинула на нього ображений погляд. Звісно, я розуміла, що тільки дурна та наївна людина не подумає про такий варіант, але ж все одно було трохи образливо, що Павло таке подумав. Я не збиралася його обкрадати, я ще не дійшла до такого.

— Сподіваюся, що я в тобі не помилився. Проходь на кухню, — Павло вказав на двері ліворуч.

Я роззулася, скинула мокру куртку, але рюкзак прихопила з собою. Я теж не дуже довіряла Павлу, як і він мені.

— Вибач за безлад, Катю, — Павло пройшов слідом за мною, а я вкотре внутрішньо здригнулася від його «Каті». Не подобався мені цей варіант імені, але нічого тепер не вдієш. Доведеться побути Катею до повернення в Муірн. — Я живу один, тож нечасто прибираю.

— Та нічого, — я роздивилася кухню. Старі меблі, брудний посуд — все так похмуро і сумно, геть не як у Дема. Як же мені хотілося опинитися зараз на його кухні! З'їсти хоча б шматочок лимонного пирога або бодай печиво… Але тепер мені залишається тільки мріяти про його неперевершену лимонну випічку… — Я й сама не любителька прибиратись.

Павло нічого не відповів, тільки кивнув мені на стілець, а сам зазирнув до холодильника.

— Є вчорашня гречана каша, — він витяг каструлю і поставив на стіл. — Можна ще консерви якісь відкрити і салат з овочів нарізати. Будеш?

— Буду все, що запропонуєш. Дякую, — я спробувала мило усміхнутися. — І… А де в тебе?..

— Туалет? — відразу ж здогадався Павло. — Прямо по коридору, перші двері направо. І якщо хочеш, можеш прийняти гарячий душ, щоб зігрітися. Дати тобі рушник?

— В мене є, — я відчувала себе трохи ніяково, але мені дійсно хотілося прийняти душ. Окрім того, що я змерзла, я ще й кілька днів не милася. Відчувала себе просто огидно. — Дякую.

Я швидко прийняла душ і переодяглася в шорти і чисту футболку. Мені хотілося подовше погрітися під гарячими струменями води, але їсти хотілося ще більше, та й зловживати гостинністю Павла було незручно. Коли я повернулася на кухню, він вже насипав дві тарілки каші, відкрив бляшанку сардин, поклав кілька шматків хлібу на блюдечку, нарізав салат зі свіжих помідорів та огірків та ще й дістав пляшку коньяку. Проста вечеря, не кулінарні шедеври, як у Дема, але я була рада і цьому. Коли страшенно хочеться їсти, то не перебираєш харчами, їси те, що дають.

— Ну, за знайомство, Катю, — Павло розлив коньяк по чаркам і сказав тост.

— За знайомство, — кивнула я і, цокнувшись з ним чаркою, швидко випила і накинулася на вечерю.

Їли ми мовчки. Павло, мабуть, розумів, що я надто голодна, щоб зараз розмовляти. Коли я все доїла, він дістав з шафки піалу з шоколадними цукерками і налив ще коньяку. Він був надто міцний, я рідко пила напої міцніші за лікери, але зараз мені дуже хотілося напитися. І хай що буде.

— Розповідай, Катю, що в тебе трапилось, — Павло нарешті заговорив.

Поки я їла, то встигла вигадати в голові правдоподібну історію. Взяла за основу ту, що розповідала в ломбарді.