Розділ 3.2

Я провела в лісі два дні, поки в мене не закінчилася їжа і зілля. Я була у відчаї. Невже я помру тут голодною смертю? Не їсти ж листя дерев і мухомори? Я ще хотіла жити… Я хотіла до Дема… Якби я відправилася в немагічний світ з ним і ми разом застрягли, Дем би обов’язково знайшов вихід з ситуації.

Вийшовши з лісу, я довго блукала містом, не знаючи, що робити. Ні грошей, ні можливості заробити гроші. Я не знала, як тут заробляти, та й без документів мене, мабуть, і на роботу не візьмуть. Красти, просити милостиню і продавати своє тіло — такі варіанти я навіть не розглядала. Це дно. А я не хотіла на дно. Насправді, в мене ще були прикраси, які подарував мені Дем: комплект з летанійськими смарагдами з Велланії і лимонні сережки з браслетом. Але я не могла їх здати в ломбард. Навіть якщо буду помирати від голоду, не віддам подарунки Дема. Хай вже краще щось вкраду.  

Сонце повільно схилялося до обрію, забарвлюючи небо в червоний колір. Здавалося, ніби простір рветься на частини, як і моя душа, розтікаючись кров’ю по хмарам. Я хотіла вірити, що природа підтримує мене, шепоче слова втіхи «я з тобою», попри те, що ніяк не може допомогти. Призахідне сонце перетворювало звичайне місто з похмурими багатоповерхівками на приємне і дещо загадкове. Я б насолодилася цим видовищем, але мені було надто погано і я дуже хотіла їсти.

Вдень я з’їла кілька груш, які зірвала в одному з дворів, але більше мені нічого їстівного не трапилось, та й я трохи соромилася обривати фрукти попід вікнами в людей. В рюкзаку в мене ще залишалося чверть пляшки лимонного лікеру, але я його тримала до останнього. Я вже збиралася повертатись до лісу, хоча страшенно втомилася і йти нікуди не хотіла, коли почав накрапати дощ.

О ні! Як я буду спати в лісі під дощем? Я ж вся промокну і точно захворію!

Я пошукала очима місце, де можна було б сховатися і помітила на дитячому майданчику лавку-гойдалку з навісом. Яке щастя! Жінки позабирали дітей з майданчика і повтікали додому, тож я могла спокійно тут вмоститися і ніхто мені слова не скаже. Можливо, скоро дощ закінчиться і я повернуся до лісу. Спати на дитячому майданчику — дурна ідея. Навряд чи мешканцям будинку сподобається, що хтось тут спить. У нас в Муірні ніхто не спав посеред міста, хіба що зрідка п’яниці, але їх швидко зганяли і штрафували за таке. Ті ж, кого доля залишала без житла, йшли до темних магів. Темні завжди мали місце для знедолених, вони радо приймали їх до своїх лав. Я знала, що є світи, де траплялися безхатченки, але Муірн до них не відносився. А ось Земля, здається, так. Бо, блукаючи містом, я бачила кілька жебраків, що просили грошей. У нас їх не було. Люди або працювали, або приєднувалися до темних магів, у яких було де поселити людину. Також при храмах приймали знедолених, але місць у них було мало, а у темних — більш, ніж потрібно. Можна було б подумати, що ми мало турбувалися про людей в біді, але насправді такі ситуації траплялися рідко, тож і вигадувати щось не мало сенсу. У нас вважали, що коли надто вже опікуватися такими людьми, то вони розслабляться і не будуть нічого робити. Тому цілком вистачало для крайніх випадків храмів, а як все надто складно в житті складалося — люди вибирали темних магів. Може, це й неправильно, але ось так в нас було.

Храми… Я задумалася. Цікаво, а тут в храмі мене б прийняли? Я знала, що на Землі є купа різних релігій, які основані лише на вірі, а не на поклонінні реальним надсильним магам, якими були наші боги. Але я не знала, як виглядають ці храми і чи приймуть мене в них, людину, яка не вірить в їх богів. Тому цей варіант я поки не розглядала.

А дощ все не закінчувався. Замість того, щоб стихнути, він лише посилювався. Сонце вже сховалося за обрій, світ навколо поринув в сутінки, вітер посилився. Я дістала з рюкзака джинсову куртку, але вона не дуже мене гріла. Теплішого одягу я не додумалася взяти, бо не збиралася тут надовго затримуватися. Не більше місяця, якщо Дем мене не знайде раніше. Хоч би він знайшов! Адже не кине він мене напризволяще? Навіть якщо дуже сердиться, він так не вчинить. Позлиться кілька днів, а потім піде мене шукати. Адже так?..

Думка про те, що Дем мене знайде, трохи зігрівала душу, але не тіло. Я взяла пляшку з лікером — хоч так зігріюся. Я пила повільно, тремтячи від холоду, навіс над лавкою не дуже добре захищав від дощу. Ноги в мене вже намокли, хоч я й підтягла їх наверх. Сльози котилися щоками, я плакала разом з небом. Чи то воно плакало разом зі мною. Спалах блискавки розрізав небо, а слідом за нею прогримів грім та так гучно, що я аж здригнулася. В ліс я точно сьогодні не доберуся. Доведеться ночувати тут, на майже мокрій лавці, в холоді, під дощем. Я не стрималася і розплакалася сильніше. Все одно ніхто не почує моїх ридань. Темно, дощ, людей немає… Кому я потрібна?..

Я так сильно занурилася в своє горе, притиснувши коліна до грудей і сховавши в них обличчя, що не почула, як до мене підійшли. Коли мого плеча торкнулися, а над вухом почувся голос, я від несподіванки здригнулася і ледь не впустила пляшку з лікером.

— У вас щось трапилось, дівчино? — переді мною стояв хлопець десь років 25, з непримітною зовнішністю, але з приємним, тихим голосом і добрими очима. Чи то мені просто хотілося, щоб вони були добрими?

— Так, — схлипнувши, відповіла я. — В мене вкрали гроші з документами і мені немає де ночувати. І я дуже хочу їсти.

Мені було так погано, що я не бачила сенсу брехати. Може, він мені допоможе? Хоча б якийсь бутерброд винесе? І води попити. Я була б вдячна навіть за таку дрібницю.

— Як тебе звати? — хлопець раптом перейшов на «ти».

Але не це мене здивувало, а його питання. Нащо йому моє ім’я? Я ж не знайомств тут чекаю, а сиджу від безвиході. Проте проігнорувати питання здавалося неввічливим. Можливо, цей хлопець — моя єдина надія отримати хоча б трошки їжі.

— Кетта, — відповіла я.

— Як? — перепитав він. Чи то ім’я було для нього незвичним, чи то не розчув через сильний дощ. — Катя?