Розділ 2.2

Я подивився на Ніду. Вона все ще сиділа насуплена, очі її метали блискавки, але вона більше не кричала і не намагалася мене побити. Я зайшов на кухню, взяв дві склянки і, наливши в них трохи бренді, повернувся до Ніди і простягнув їй одну склянку.

— Я не думав, що так станеться… — мені не хотілося зараз сваритись з Нідою. Вона теж дуже хвилювалася за Кетту. Нам зараз потрібно діяти заодно.

— А ти спробуй хоч іноді, — Ніда зробила ковток бренді і підняла на мене очі. — Якби ти був уважнішим до Кетти, розумів її потреби і бажання, такого не сталося б. А ти завжди намагався все робити по-своєму, замість того, щоб хоча б іноді до неї прислухатися.

Я розумів, що Ніда має рацію. Навіть, якщо я робив правильно, то не завжди це приводить до правильних результатів. Все моє «правильно» довело мене лише до того, що я втратив Кетту.

— Я знайду її, Нідо, — я випив в один ковток весь вміст склянки. Бренді обпік мені горло і трохи розслабив, але недостатньо для того, щоб припинити хвилюватися через необдуманий вчинок Кетти. — Знайду і поверну.

— Ти постарайся, Деме, — Ніда підвелася з крісла і підійшла до мене впритул. Її очі дивилися уважно, але гніву в них вже не було, лише втома. — Якщо ти її не повернеш або ж з нею щось станеться… Я тебе з-під землі дістану. Я не жартую, Деме.

Ніда говорила тихо, спокійно, але в її голосі відчувалася така загроза, що у не сумнівався: мені буде непереливки, якщо я не поверну Кетту.

— Наче я сам не хочу її повернути… — я тяжко зітхнув. — Все буде добре, Нідо. З Кеттою нічого поганого не станеться.

— Сподіваюсь, — Ніда кивнула і, не прощаючись, покинула мою квартиру.

Хотів би я вірити своїм словам, ось тільки на душі було неспокійно. Як взагалі можна бути спокійним, коли Кетта таке утнула? Я думав, вона кілька днів поображається, потім ми як завжди помиримось, поговоримо і вирішимо всі наші проблеми. Але ні. Кетта це зробила: вона взяла і втекла на Змелю. Від мене. І як тепер її там шукати?

Мені не залишалося нічого іншого, як піти до бабусі. Тільки вона мені зараз могла допомогти. Я добре знав теорію порталів і мандрівок іншими світами, але самостійно ніколи не створював портали в інші світи. А от бабуся була в цьому експертом.

— Бабусю, мені потрібна твоя допомога, — я ледве не з порогу почав розмову.

— Що трапилося, Деме? — бабуся уважно в мене вдивилася, намагаючись зрозуміти, в чому проблема. — Кетта?

Бабуся завжди бачила людей наскрізь — така в неї була магічна особливість. На жаль, мені вона не передалася, як і моїй сестрі. Шкода, гарний дар. Можливо, він би допоміг мені з Кеттою і вона б не втекла. Але, що є, то є. Минулого вже не зміниш. Можна тільки створити краще майбутнє, врахувавши помилки минулого.

— Кетта, — кивнув я, сумно зітхаючи. Я досі не міг повірити, що вона втекла.

Бабуся запропонувала мені пройти у вітальню, а сама пішла на кухню. За кілька хвилин вона повернулася з двома чашками, з який йшов пар і пряний аромат. Я взяв чашку з бабусиних рук і зробив ковток. Один з її фірмових трав’яних чаїв з прянощами і бренді. Те, що треба для невдалого ранку.

— І що ця дівчина знову накоїла? — спитала бабуся, сідаючи в крісло напроти мене.

— Ми вчора посварилися і сьогодні рано вранці вона втекла на Землю.

Бабуся нецензурно вилаялася. Схоже, її теж шокував вчинок Кетти.

— Тут потрібен бренді в чистому вигляді, а не в чаї, — пробурмотіла вона і знову зникла на кухні. Повернувшись з пляшкою, склянками і гроном винограду, вона налила нам випити. Випивши, вона подивилася на мене. — Я думала, вона не наважиться. Думала, що це все лише дурне бажання з впертості. Але… В мене зникла одна з книжок, де описувалися портали в інші світи. Я вважала, що Кетта просто вивчить інформацію і на цьому заспокоїться, а вона…

— А вона втекла, — я випив бренді, з’їв кілька виноградин і налив собі ще. — Що мені робити, бабусю? Як знайти її?

— Перш за все ти повинен пообіцяти, що будеш у всьому мене слухатись. Мандрівки немагічними світами потребують виконання певних правил. Там складно. Я не хочу, щоб ти через цю вперту дівчину теж накоїв дурниць. Ти чуєш мене, Деме? — голос бабусі звучав суворо, але її очі дивилися на мене з теплом і співчуттям.

— Звісно, чую, — кивнув я. — Ти ж мене знаєш, бабусю, я завжди намагаюся діяти розсудливо. Я обіцяю робити все, що ти скажеш.

— Добре. Тоді зараз я тобі все розповім.