Розділ 1.2

Ранок прийшов без надії на краще. Я знехотя підвелася з незручного дивану, відчуваючи, як все тіло ниє. Вмившись і поснідавши, я подякувала жінці, що дала мені притулок, і пішла геть. Погулявши деякий час містом, я зрозуміла, що хочу додому. Тут все було інакшим, я не знала, як жити і що мені робити. Я втомилась. Зайшовши до книжкової крамнички, я купила найдешевшу книгу з рецептами. Потрібно якось миритись з Демом. Хай там як я на нього сердилася, але ж і без нього не можу. Решту грошей я витратила на обід в кафе — все одно ввечері покину Землю, тож гроші мені вже непотрібні.

Після обіду я ще трохи погуляла, а потім попрямувала в бік лісу. Він зустрів мене так тепло, наче старий друг, що чекав на мене довгі роки. Повітря тут було іншим, ніж в місті — густим, насиченим ароматами квітів і кори, і мені відразу ж стало легше дихати. Я йшла вже знайомою стежкою, що вела вглиб лісу, і відчувала, ніби кожен крок повертає мені частинку самої себе. Я ніби вже була вдома. Ліс завжди на мене так діяв.

Я проводила пальцями по стовбурах дерев, торкалася листя і гілочок, шепочучи їм слова, які віддавалися болем в моїй душі.

— Я ж просто хотіла безпеки, розумієте? — зверталася я до мовчазних сосен. — Знайти світ, в якому не буде темних магів, де я зможу жити спокійно і не хвилюватися за себе. Я думала, що Земля підходить якнайкраще. Адже тут немає магії, а отже немає небезпеки. Але… життя тут складне. З грошима непросто. Та й за домом я сумую. І… — я зробила паузу, боячись вимовити вголос зізнання, що мучило мою душу ще з учора. — За Демом теж… Він, звісно, недоумок, але ж я його кохаю!..

Сльози бризнули з очей, але я їх не витерла. Хай течуть, хай падають на землю і залишаться тут назавжди, як мовчазні свідки моєї поразки.

— Я така дурепа… І нащо я сюди подалася? Треба було їхати в Соммерінд. Там би мені дала притулок рідня архімагеси Мареви. І робота знайшлася б… Але ж ні, захотілося в немагічний світ! Точно, дурепа!

Дерева слухали мовчки, але їхня тиша була не байдужою — швидше заспокійливою, наче вони приймали мій біль і залишали його в собі, щоб полегшити мою душу. Я нахилялася до трав, до дрібних квітів і навіть до колючих гілок кущів, і вони ніби тягнулися назустріч моїм пальцям. Кілька рослин я обережно зірвала — хай удома вони допоможуть мені в зіллях, хай принесуть користь і пам’ять про цей дивний світ.

Стежка вивела мене на знайому невеличку галявину. Саме сюди мене переніс портал з Муірну. Галявина була затишною, вона ніби ховалася від усього світу. Тут росли польові квіти, розкидані плямами яскравих барв посеред зеленого моху і землі, вкритої сухою хвоєю, старим листям і сосновими шишками. Посеред галявини лежала повалена сосна, трохи вкрита мохом знизу. Кілька червоних мухоморів із білими цятками визирали з землі, ніби маленькі вартові, що тримають у собі таємниці.

Я зупинилася, сіла на край поваленої сосни й заплющила очі. Я відчувала, що ліс справді мій друг — єдиний, хто слухає й відповідає, хай навіть і мовчки. Я сиділа так деякий час, просто дихаючи, вбираючи в себе енергію природи — тільки так я змогла заспокоїтися. Нарешті, я відчула, що готова повертатись додому. Я відкрила рюкзак і обережно дістала необхідні інгредієнти. Сухі трави шелестіли в пальцях, розливаючи у повітрі легкий аромат, порошки в маленьких скляних баночках мерехтіли на сонці — сріблястий, фіолетовий, золотистий. Я розклала все на пеньку, а потім дістала кілька гладеньких магічних каменів. Вони відразу потеплішали в долонях, ніби впізнавали мене й знали, для чого їх взяли.

Я накреслила на землі коло порошками, вивела зображення сузір’я Кассіопея й інші необхідні символи, розмістила в потрібних місцях камені, обкурила повітря сухими травами. Я вже відчувала, як від моєї схеми розходяться хвилі енергії, що торкаються мене й лісу навколо. Він наче завмер, прислухаючись і вивчаючи — мене і мою магію, таку незвичну для цього світу. Я взяла флакончик із заздалегідь приготованим зіллям. Частину його я випила, а залишки вилила у центр схеми, щоб її активувати.

Глибоко вдихнувши, я підняла руки й направила магічний потік на схему, візуалізуючи сад в своєму домі. Коло спалахнуло, порошок загорівся магічним зеленуватим полум’ям, від якого посипалися іскри. Простір усередині закрутився, ніби хтось розсунув завісу між світами.

І я побачила Муірн — але лише на мить. Розмитий, немов крізь туман, образ мого світу. Силуети батьківського дому й дерев, все таке рідне, знайоме. Серце стиснулося — ще крок, ще подих, і я мала б опинитися там, але… Портал здригнувся, блимнув і… розтанув у повітрі. Полум’я погасло, магія не відчувалася. Лишився тільки дим від згорілих трав і важка тиша, в якій було чути, як голосно б’ється моє серце.

Я опустила руки й відчула, як біль та відчай розповзаються моїм тілом. Надія розчинилася в повітрі, а я лишилася тут, в чужому світі, розгублена після невдалого ритуалу. Але ж що пішло не так? Я дістала блокнот і уважно передивилася записи. Може, я десь припустилася помилки? Але ні, я зробила все точно, як було описано у тій книжці архімагеси Тіррени.

— Чому портал не спрацював? — дорікнула я лісу, ніби він міг знати відповідь. — Він має працювати. Хоч Земля і немагічний світ, але портали тут працюють. Вони беруть магію із зображення сузір’я, що поєднує два світі. Я ж все зробила правильно. Портал повинен був спрацювати.

Відповіддю мені був лише легкий шурхіт листя на кущику поруч.

— Може, я недостатньо магії спрямувала на портал?.. — я замислилася. В Муірні мені з легкістю вдалося відкрити портал, але тут, можливо, потрібно більше магії. Треба спробувати ще. Добре, що я взяла багато інгредієнтів, з запасом.

Я повторила ритуал. Але… результат був тим самим. Шлях до Муірну був зачинений. Як так? Мені хотілося кричати на весь ліс, плакати, кликати Дема на допомогу. Та він мене вже не почує. Між нами цілий світ. І якщо я не знайду спосіб відкрити портал, то ми більше ніколи не побачимося.